Масова і елітарна культура

Ознайомлення з поняттями "традиція", "субкультура" і "контр-культура". Причини поділу культури на високу та низьку в середині ХХ ст. Протиставлення культури еліти як творця духовних цінностей і культуру мас як споживача культури в книзі "Повстання мас".
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Київський національний торговельно-економічний університет

Вінницький торговельно-економічний інститут

Кафедра філософії та економічної теорії

Реферат

з дисципліни "Історія української культури"

на тему " Масова і елітарна культура "

Вінниця 2013



Зміст

Вступ

1. Традиції, субкультура, контр-культура, масова культура

2. Суперечливість масової і елітарної культури

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Під впливом конкретних умов групова культура змінюється, виникають її нові форми. Приміром, у сучасному суспільстві особливе місце займає масова і елітарна культура.

У вітчизняній науці проблема "масової культури" не була обділена увагою. Цій темі присвячено багато статей, монографій, збірників. Значний науковий доробок у вивчення феномену масової культури зробили: Ашин Г.К., Гершкович З.І., Голенпольський Т.Г., Глазичев В.Л., Засурський Я.М., Карцева О.М., Кукаркін А.В., Котельова Г.І., Мулярчик А.С., Семенов Ю.М., Стрельцов М.М., Шестаков В.П., Яранцева Н.А. [1]

Серед зарубіжних вчених, які значну частину своїх робіт присвятили висвітленню проблем масової та елітарної культури слід відмітити: Белла Д., Богарта Л., Лазарсфельда П., Ловенталя Л., Макдональда Д., Моравіа А., Розенберга Б., Е. ван ден Хаага, Уайта Д., Шилза Е. (США), Маркузе Г., Морена Е., Тофлера О., Фрідмана Ж. (Франція), Хоггарта Р., Еліота Т. (Англія), Еко У. (Італія), Маклюена М. (Канада).

Вважається, що як термін словосполучення "масова культура" вперше було використано в 1941 р. німецьким філософом і соціологом Максом Горкгаймером у праці з відповідною назвою - "Мистецтво і масова культура". З тих пір поняття "масова культура" набуло неабиякого поширення в різних наукових колах - від соціології й культурології до політології й мистецтвознавства. В найзагальнішому значенні поняттям "масова культура" означається культурна життєдіяльність мас. Сучасні однокореневі слова "маса", "масовий", "масовка" походять від лат. massa - кусок, груда. В латині слово massa первісно використовувалось для означення грудки сиру (massa lac-tis coacti). Цікаво, таким чином, що слово "маса" від початку призначалося для називання не просто певної речовини, а речовини, що з'являється в результаті поєднання природних процесів та людської культурної діяльності, людської праці.

Як протилежне до масової культури трактується поняття елітарної культури. Сучасні українські слова "еліта", "елітарний" походять від французького elite - "краще", "обране" і більш чи менш близькі за значенням і контекстами вживання з рядом понять, такими як "аристократія", "люди генія", "надлюдина" ("супермен") тощо. Поняття еліти стало центральним у соціально-філософській концепції "теорії еліти". Хоча ще Платоном висловлювались ідеї принципової відмінності вищих і нижчих каст суспільства, однак початок формування теорії еліти саме як наукової концепції, як правило, відносять до XIX ст., а її остаточне теоретичне завершення - до ХХ-го. З погляду теорії еліти будь-яке суспільство з необхідністю має складатися з еліти і мас. Однак принципи виділення еліти в різних науковців іноді суттєво різняться. [3]

Методологічні засади запропонованого дослідження значною мірою склалися під впливом ідей української школи філософії культури та естетики, які знайшли своє відображення в працях Бистрицького Є.К., Бичко А.К., Кримського С.Б., Кучерюка Д.Ю., Левчук Л.Т., Мазепи В.І., Шевченка О.К.

Метою даної роботи є дослідження поняття, сутності та особливостей масової і елітарної культури.



1. Традиції, субкультура, контр-культура, масова культура

Загалом рівень цивілізації не обов'язково збігається з рівнем культури суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура спрямована на безперервний духовний розвиток членів суспільства, а цивілізація, як правило,- на фізичний. Причина криється в тому, що цивілізацією інколи нехтується використання здобутків окремих видів культур. Це просліджується на прикладі того, що культуру творять здебільшого етноси, а нації, як правило, утворюють цивілізацію. Тому при розкритті змісту цивілізованого суспільства та цивілізованого правопорядку необхідно враховувати культурний чинник. Такі розбіжності між культурою та цивілізацією щоразу посилюються. Проте проблема взаємодії культури і природи є традиційною, вона появилась разом із зародженням культури і має таку ж давню історію, як і сама духовна культура людства. Тобто, проблема гармонії культури і природи,- це проблема вічна, яку і прагне вирішити людство. Звичайно, для цього потрібні різні модифікації, "реконструкції", "налаштування", що стосується не природи, а передусім людини. І взагалі гносеологія культури особи полягає в онтології Всесвіту. [2]

Культура окремої особи не є щось механічно привнесене ззовні. Це значною мірою віддзеркалення суспільного стану виробництва, соціальної структури суспільства. Тобто справжня культура твориться власними зусиллями, системою життєвих смислів суб'єкта, що реалізується у засобах та результатах його діяльності. Тому жодна особа, жодна спільнота не позбавлені повністю культури, адже кожен творить своє, хоча інколи й суперечливе суспільству, що породжує певні наслідки.

Зауважимо, що в силу різних причин з'являються різноманітні культурні феномени. Ці феномени в окремих випадках претендують на автономну самостійність, утворивши окрему групу здобутків, які називаються субкультурою.

Субкультури можуть утворюватись внаслідок таких основних групувань: професійних, національних, соціальних, наукових, галузевих, внутрігалузевих тощо. На основі цього з'являються певні види культур: професійна культура, екологічна культура, політична культура, правова культура тощо. Тобто поняття "субкультура" і "вид культури" є різними поняттями. [7]

У найзагальніших основах культури важливе місце посідають узагальнені образи буття в їх взаємозв'язку й взаємодії .

Розгляд суті культури був би неповним без розгляду суб'єкта культури, тобто того творчого початку, завдяки якому вона і виникає. Загальновизнано, що творцем культури є людина як родова істота, тобто людський рід у цілому. Однак усередині цього "великого" суб'єкта можна виділити кілька аспектів. Суб'єктом творчості повинна бути визнана і окрема людина, і певні соціальні групи (класи, внутрішньокласові групи тощо), соціальні інститути, організації і об'єднання, регіональні об'єднання і, нарешті, людський рід у цілому в якості родового суб'єкта і завершення цього ланцюжка.

У рамках традиції безглуздо ставити запитання: "Чому?" Єдиною відповіддю на нього буде: "Тому що так було раніше". Традиція безпосередня, вона не допускає якого-небудь логічного опосередкування, не має потреби в доказах своєї законності. І в цьому її сила і причина стійкості. Традиційні форми діяльності і поведінки орієнтовані аж ніяк не на досягнення визначеної мети, а на повторення колись заданого зразка чи, краще сказати, стереотипу. В цьому розумінні традиція забезпечує стійкість суспільства.

Схиляння перед традицією, культ традиції -- характерні риси тих суспільств і культур, які прийнято називати традиційними. Рисами традиційних культур найбільшою мірою володіють первісні, азіатські, патріархальні соціальні форми. їхньою особливістю є викорінення будь-яких нововведень у механізмі традицій, збереження і зміцнення відповідного суспільного порядку, нетерпимість, підозрілість до найменших проявів індивідуалізму і духовної самостійності. Очевидно, що ці риси були притаманні Стародавнім культурам Китаю, Індії, Єгипту, Японії, деяким іншим країнам. Безсумнівно також, що ці риси є в наявності й в історії культури України. Природно, що в культурах, які перетворюють традицію в об'єкт поклоніння, переважають застійні явища, а існуючий порядок речей буквально муміфікується. Тому найхарактернішою особливістю традиційних культур є їхній антиісторизм, заперечення можливості історичного розвитку і якої-небудь зміни взагалі. Час традиційних культур згортаєтся в кільце: "вічне повернення" -- ритм таких культур. [9]

Однак традиція, незважаючи на свою відносну стійкість, усетаки рано чи пізно руйнується, і виникають інші, більш розвинені культури. Але вона не вмирає, оскільки, як ми бачимо, це було б розривом зв'язку поколінь і тим самим руйнуванням цілісності суб'єкта культури. Традиція накопичується і доповнюється іншими засобами відтворення і підтримки цілісності культури -- ідеологією, правом, мистецтвом тощо. У цих, уже "нетрадиційних" культурах традиція переосмислюється і певним чином інтерпретується, а сфера її дії істотно звужується. Фактично тепер головною функцією традиції є узаконення певних норм і форм діяльності, поведінки. Природно, що традиція залишається найбільш сильною і впливовою там, куди не в змозі проникнути характерні для даної культури механізми регулювання (сімейно-шлюбні, етнічні відносини, воєнізовані організації тощо).

Принципово важливу роль традиція відіграє в тих соціальних рухах, які прагнуть представити свої цілі поверненням до традиційних порядків, близькі і зрозумілі широким народним масам або певним типам свідомості. Природно, що традиція при цьому використовується для маніпуляції масами і відповідними типами свідомості. Однак під видом "відновлення традиції" відбувається впровадження в масову свідомі...