Тема дитинства у світовій літературі

XIX–XX сторіччя як доба естетичних пошуків та рішення проблеми дитинства в англомовній літературі. Особливості формування індивідуального стилю та поглядів письменника. Художнє втілення образу дитини в реалістичних та фантастичних оповіданнях Бредбері.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Размещено на

Вступ

бредрері фантастичний образ дитина

Актуальність теми дослідження. Тема дитинства у світовій літературі - одна з вічних тем, яка протягом своєї еволюції піддавалася перегляду і отримувала різні інтерпретації. Особливо голосно вона стала звучати з освоєнням художньої творчості виховних теорій просвітителів та міцно затвердила свої позиції в якості пріоритетної на рубежі XVIII-XIX століть.

Появу пильної уваги до світу дитини традиційно відносять до століття Просвітництва, коли дитина - об'єкт виховання - отримує спеціальну дитячу літературу, яка покликана сприяти її перетворенню з «порожнього місця» і «tabula rasa» (на думку Дж. Локка) в дорослу людину, тобто зрілу, наділеної можливими чеснотами. Епоху Просвітництва, зокрема англійського, ми зобов'язані появою власне дитячої літератури. Початок її зародження і формування припадає на 1840-і рр. Тоді з'являються перші повчальні твори для дітей, так звані moral tales.

Останнім часом інтерес до вивчення особливого світу дітей зростає, свідченням чого є те, що ємне поняття «дитяча субкультура» має місце у психологічному словнику.

Дитяча субкультура трактується в широкому сенсі - все, що створено людським суспільством для дітей та дітьми; в більш вузькому - смисловий простір цінностей, установок, способів діяльності і форм спілкування, здійснюваних у дитячих спільнотах в тій чи іншій конкретно-історичній соціальній ситуації розвитку. Змістом дитячої субкультури є не тільки актуальні для офіційної культури особливості поведінки, свідомості, діяльності, а й соціокультурні варіанти - елементи різних історичних епох, архетипи колективного несвідомого та інші, зафіксовані в дитячій мові, мисленні, ігрових діях, фольклорі. Дитяча субкультура, володіючи невичерпним потенціалом варіантів становлення особистості, в сучасних умовах набуває значення пошукового механізму нових напрямків розвитку суспільства.

Дитинство відрізняється низькою специфічних особливостей не тільки як певний стан, але і як особливий процес.

Тому важливим видається у цьому зв'язку розгляд відображення світу дитинства в художній літературі, оскільки вона відображає духовні настрої всього суспільства і найбільш яскраво характеризує наявність морально-етичних цінностей цивілізованого світу.

Мета та завдання дослідження. Мета роботи - розглянути та розкрити тему дитинства у світовій літературі.

Для досягнення даної мети поставлені наступні завдання дослідження:

1) визначити дитинство як особливий період у житті у історико-соціологічному, етнографічному та художньо-літературному контексті;

2) охарактеризувати XIX сторіччя як добу естетичних пошуків та рішення проблеми дитинства;

3) вивчити особливості формування індивідуального стилю письменника;

4) проаналізувати художнє втілення дитини в новелах Р. Бредбері «Посмішка», «Усе літо в одному дні», «Насувається біда».

Об'єкт дослідження: тема дитинства у світовій літературі XIX-XX cтоліть.

Предмет дослідження: образи дітей у творах Р. Бредбері.

Методи дослідження: вивчення та аналіз творів світової літератури.

Структура роботи: курсова робота складається з двох розділів, містить вступ, висновки, список використаної літератури (34 найменування). Основний зміст роботи викладено на 26 сторінках.



1. Тема дитини, та як відображена вічна тема дитинства в світовій літературі

1.1 Поняття та зміст дитинства у історико-соціологічному, етнографічному та художньо-літературному контексті

Світ дитинства - невід'ємна частина способу життя і культури будь-якого окремо взятого народу і людства в цілому.

В історико-соціологічному та етнографічному вивченні дитинства І.С. Кон [20, с. 197] виділяє три автономних аспекти: становище дітей у суспільстві, їх соціальний статус, способи життєдіяльності, стосунки з дорослими, інститути і методи виховання та ін.; символічні образи дитини в культурі та масовій свідомості, соціонормативні уявлення про вікові властивості, критерії зрілості тощо; власне культура дитинства, внутрішній світ дитини, спрямованість її інтересів, дитяче сприйняття дорослого суспільства, фольклор і т.д.

Всі ці аспекти взаємопов'язані, і кожен з них може бути предметом різноманітних психологічних, соціологічних, історичних та етнографічних досліджень. Пізнання дитинства в науковій чи художній формі невіддільне від історії суспільства та його соціальної самосвідомості. [23, c. 265]

Окремі елементи історії Дитинства є в будь-яких працях з соціальної історії, історії сім'ї, культури та побуту, а також в історичних біографіях. Однак ці дані фрагментарні, несистематичні і слабо теоретично осмислені.

Історично поняття Дитинства зв'язується з певним соціальним статусом. Багато цікавих фактів було зібрано французьким демографом і істориком Ф. Арієсом. Завдяки його роботам, інтерес до історії дитинства значно зріс, а дослідження визнані класичними.

Ф. Арієса цікавило, як в ході історії у свідомості художників, письменників і вчених складалося поняття Дитинства і чим воно відрізнялося в різні історичні епохи. Він уперше конкретно показав, що Дитинство - не просто природна універсальна фаза людського розвитку, а поняття, що має складне, неоднакове в різні епохи соціальний і культурний зміст.

Ф. Арієса та його численних послідовників цікавить не стільки історична дитина або реальне минуле Дитинства, скільки соціальні установки, ставлення дорослого до дітей і Дитинства. Те, як суспільство сприймає і виховує своїх дітей - одна з головних характеристик культур в цілому.

І.С. Кон зазначає, що самою широкою і честолюбною психоаналітичною концепцією історії дитинства є «психогенна теорія історії» американського психоаналітика, соціолога та історика Ллойда Демоза. Психоісторія - це незалежна галузь знання, яка не описує окремі історичні періоди та факти, а встановлює загальні закони і причини історичного розвитку, коріння якого починається у взаєминах дітей і батьків.

У відповідності зі своїми ідеями Л. Демоз підрозділяє всю історію Дитинства на шість періодів, кожному з яких відповідає певний стиль виховання і форма взаємин між батьками і дітьми. [26, c. 101]

Інфантіцидний стиль (з давніх часів до IV ст. н.е.) характеризується масовим дітовбивством, а ті діти, які виживали, часто ставали жертвами насильства. Символом цього стилю служить образ Медеї.

Кидаючий стиль (IV-XIII ст.). Як тільки культура визнає наявність у дитини душі, інфантіцид знижується, але дитина залишається для батьків об'єктом проекцій, реактивних утворень і т.д., головний засіб позбавлення від них - залишення дитини, прагнення збути її з рук. Немовля збувають годувальниці, або віддають в монастир чи на виховання в чужу сім'ю, або тримають покинутим і пригнобленим у власному будинку.

Амбівалентний стиль (XIV-XVII ст.) характеризується тим, що дитині вже дозволено увійти в емоційне життя батьків і її починають оточувати увагою, однак їй ще відмовляють в самостійному духовному існуванні. Типовий педагогічний образ цієї епохи - «ліплення» характеру, якщо б дитина була зроблена з м'якого воску або глини. Якщо ж вона чинить опір, її нещадно б'ють, «вибиваючи» свавілля як зле начало.

Нав'язливий стиль (XVII ст.). Дитину вже не вважають небезпечною істотою або простим об'єктом фізичного догляду, батьки стають до неї значно ближче. Однак це супроводжується нав'язливим прагненням повністю контролювати не тільки поведінку, а й внутрішній світ, думки і волю дитини. Це посилює конфлікти батьків і дітей. [26, c. 53]

Соціалізуючий стиль (XIX - середина XX ст.) робить метою виховання не стільки завоювання і підпорядкування дитини, скільки тренування її волі, підготовку до майбутнього самостійного життя. Дитина мислиться радше об'єктом, ніж суб'єктом соціалізації.

Допомагаючий стиль (з середини XX ст.) передбачає, що дитина краще за батьків знає, що їй потрібно на кожній стадії життя. Тому батьки прагнуть не стільки дисциплінувати або «формувати її особистість, скільки допомагати індивідуальному розвитку. Звідси - прагнення до емоційної близькості з дітьми, розуміння, емпатії і т.д.

Історія дитинства не може існувати поза широким соціокультурним контекстом, що враховує еволюцію способів виробництва, статево-вікової стратифікації, типів сім'ї, системи міжособистісних відносин, а також ціннісних орієнтацій культури.

Інтерес до Дитинства і саме поняття дитинства практично не існували до XVIII століття.

В кінці XVII - початку XVIII століть звичаї поступово стали пом'якшуватися. З'являється поняття про людську гідність дитини, а пізніше про її право на більш або менш самостійний вибір життєвого шляху.

В кожному суспільстві і на будь-якому етапі його розвитку співіснують різні стилі та методи виховання, у яких чітко простежуються численні станові, класові, регіональні, сімейні та інші варіації. [32, c. 244]

Образ дитини і тип ставлення до неї неоднакові в різних суспільствах, причому це залежить як від рівня соціально-економічного розвитку, так і від особливостей культурного символізму.