Важливість поетики як науки. Різниця між поезією та прозою. Лінгвістичні дослідження поетичної функції вербальних повідомлень. Особливості жанру повісті "Солодка Даруся" Марії Матіос. Реалізація поетики, образна система, композиція постмодернізму.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

КУРСОВА РОБОТА

На тему:

"Солодка Даруся": проблематика, поетика"

Вступ

Одним із невідкладних завдань літературознавчої науки є комплексне осмислення мистецьких явищ найновішої літератури. Вельми інформативними стосовно розуміння напрямку художнього пошуку, що його обирає як окремий автор, так і школа, генерація, течія загалом, є стильові домінанти творчості.

Проза Марії Матіос, будучи оригінальним і самобутнім явищем, максимально відповідає ідейно-стильовим параметрам української літератури порогу тисячоліть. Окремі грані творчої еволюції письменниці зауважено у відгуках І. Андрусяка, Є. Барана, А. Богуславської, Я. Голобородька, Т. Дзюби, А. Дімарова, Д. Дроздовського, П. Осадчука, Д. Павличка, І. Римарука, Р. Семківа, В. Соболь, Т. Тебешевської, С. Філоненко, Б. Червака, М. Якубовської та ін. Про неї охоче пишуть тижневики «Друг читача», «Голос України», «Літературна Україна», «Дзеркало тижня» та ін. Проте, незважаючи на посилену увагу до цієї постаті з боку критиків і літературознавців, її надбання вивчене ще недостатньо, навіть сукупно наявні на сьогодні розвідки чітко не вимальовують константних особливостей епічного дискурсу М. Матіос, риси творчого портрета і художнього стилю прозаїка проявлені лише частково.

Розгорнуте аналітико-синтезуюче дослідження прозового набутку письменниці допоможе скласти уявлення про її авторський індивідуальний стиль, що увібрав у себе як людські риси самої письменниці, так і головні риси її доби.

З'ясування домінант стилю спадкоємиці І. Вільде, О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Черемшини дає можливість для цілісного сприйняття української прози як безперервного потоку.

Вивчення творчості М. Матіос доповнить історію української літератури кінця ХХ - початку ХХІ ст., відкриє певні перспективи для поглиблення наукового осягнення низки питань теорії літератури.

Мета роботи - провести дослідження та наліз твору Марії Матіос «Солодка Даруся».

Об'єктом дослідження є роман Марії Матіос «Солодка Даруся».

Предмет дослідження - проблематика, що розкривається в творі письменниці сучасної української літератури Марії Матіос «Солодка Даруся».

1. Теоретичні аспекти дослідження

1.1 Поняття поетики

Поетика (грец. poietike - майстерність творення) - один із найдавніших термінів літературознавства, який постійно зазнавав внутрішньої змістової переакцентуації у зв'язку із еволюцією художньої літератури. [17, 25]

В античну добу поетикою називалось учення про художню літературу взагалі («Про поетичне мистецтво» Аристотеля, «Послання до Пізонів» Горація та інші). Згодом проблеми сутності мистецтва перейшли до філософії та естетики, лишивши для поетики нормативні питання, які стосувалися передовсім описання художньої форми.

Поетика була об'єктом пильного інтересу в середні віки, в добу Відродження та класицизму («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Підзорна труба Аристотеля» Е. Тезауро та інші), перетворюючись на самостійну науку з чітко окресленими межами та завданнями. У 19 ст. поетика збагачується філософськими категоріями (Г.-В.-Ф. Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), мовознавців (О. Потебня, О. Веселовський), у 20 ст. - структуралістів і т.п.

Подеколи поетикою називають, на відміну від теорії літератури, ту частину літературознавства, яка вивчає її конкретні сегменти (композиція, поетичне мовлення, версифікація і т.п.), наявні спроби замінити її одним із напрямів теорії літератури - стилістикою, присвяченою висвітленню поетичного мовлення. [24, 89]

Інколи поняття поетики використовується для обслуговування певних локальних потреб розкриття жанру (роман у віршах, притча та інші), цілісної системи творчих засобів письменника, стильових тенденцій або літературних напрямів, зокрема історичних закономірностей їхнього розвитку.

Важливість поетики як науки була відстояна і захищена від платонівської критики Аристотелем в його однойменному творі. Тоді вперше Аристотель запропонував вузьке і широке визначення поетики. З одного боку, Аристотель ототожнював поетику з поезією і поетичним мовленням загалом. Поезію ж він розумів як наслідування, імітацію (mimesis), протиставляючи їй прозу [33, 41]. Різниця між поезією та прозою вбачалась у чомусь глибшому, аніж тільки у формі (віршованій, римізованій), що також помітив і Н.І. Новосадський у своєму вступі до перекладу «Поетики» [3, 13]. З іншого боку, Аристотель вперше зробив спробу виділити поетику як окрему науку, протиставивши їй риторику, вважаючи останню мистецтвом переконання, а поетику - мистецтвом імітації та відтворення [21: 79]. Більш того, в «Поетиці» наявні перші міркування щодо терміна поетичне мовлення: діалектизм, метафора, прикраса та інші види роблять мовлення не грубим і не низьким, а слова загальновживані нададуть йому ясності [25, 158]. Відступаючи від звичайного, таке мовлення звучить інакше, ніж розмовне, а те, що в ньому є звичайні вислови, надасть йому ясності [14, 77].

Згодом, у середні віки проблематика мистецтва стала об'єктом вивчення філософії і естетики («табулатури» мейстерзінгерів, «Історія санскритської поетики»), а для поетики залишили вирішення нормативних питань, зокрема опис художньої форми («О образех» Херобоск). У часи Відродження і класицизму поетика виокремилась у самостійну науку («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Підзорна труба Аристотеля» Е. Тезауро та ін.), а в XIX ст. - збагатилась філософськими категоріями (Г.-В.-Ф. Гегель), поглядами романтиків (брати Ф. та А. Шлегелі) і мовознавців (О. Потебня, О. Веселовський) [24, 557].

До сучасного наукознавства поетика дійшла в оновленому, більш широкому розумінні (Ж.-Ф. Ліотар, І.П. Ільїн, М. Епштейн, В. Єшкілев), передусім як вид світогляду, особливий та неповторний стиль автора, який є майстром не завдяки віршованій формі його творів, а в аристотелівському баченні як автор глибоко емоційного та образного стилю мовлення.

У словнику літературознавчих термінів В.М. Лесин та О.С. Пулинець пояснюють поетику як один із основних розділів літературознавства - теорію літератури, але при цьому зауважують, що «частіше поетикою називають, на відміну від теорії літератури, ту її частину, яка вивчає питання структури творів, їх композиції, поетичну мову та віршознавство, тобто питання форми літературних творів» [28, 286]. Натомість у Літературознавчому словнику - довіднику Р.Т. Гром'як ця позиція зазнає критики в тому плані, що розуміння поетики як вивчення композиції, поетичного, мовлення, версифікації та інших сегментів теорії літератури є наявною спробою «замінити її (поетику) одним із напрямів теорії літератури - стилістикою, яка має висвітлювати поетичне мовлення» [24, 557]. З цього можна зробити висновок, що навіть укладачі словників не є одностайними в питанні вичерпного і коректного витлумачення цього терміна. В.М. Лесин та О.С. Пулинець схиляються до вузького трактування поетики, тимчасом як Р.Т. Гром'як відстоює широке її розуміння, наближене до постмодерністського.

Попередні спостереження дозволяють констатувати, що в процесі свого розвитку поняття поетики не було статичним. До середини XIX ст. поетика зберігала значення загально естетичної категорії, яке надав їй Аристотель. О.М. Веселовський звузив його, увівши в науковий обіг термінопоняття історична поетика (за аналогією з історичною граматикою), що стало одним із основних в історії всесвітньої літератури [27, 7]. Але історична поетика повною мірою не пояснювала багатьох питань специфіки літератури як словесного мистецтва. Останні знайшли свій розвиток у теоретичній концепції О.О. Потебні, який сформулював основні ідеї лінгвістичної теорії словесності, тобто теоретичної поетики [27, 7].

Час від часу поетику іменують поезією. О.О. Потебня ж вкладав у цей термін широкий смисл, зазначаючи, що «поезія є одним із мистецтв, а тому її зв'язок зі словом має вказувати на загальні сторони мови та мистецтва» [27, 22].

Лінгвістичним дослідженням поетичної функції вербальних повідомлень у цілому і поезії зокрема присвячено працю Р.И. Якобсона, в якій погляд на поетику значно звужується («Лінгвістика і поетика»). Учений захищає поетику від літературознавців та критикує їхні хибні прагнення «вважати поетичне висловлювання відхиленням від норми» [36, 81]. Тут його думки є співзвучними з аристотелевськими, який уважав, що «високий та вільний від грубуватості стиль - це той, що характеризується незвичними словами» [34, 77]. При цьому Р. Якобсон стверджує, що поетика вивчає поетичні твори крізь призму мови та домінантну в поезії функцію, а тому поезія є відправним моментом у тлумаченні поетичних текстів [35, 81]. Він аргументує ефективність їхнього дослідження з психологічного чи психоаналітичного, а також соціологічного аспектів, наголошуючи, що всі функції твору підпорядковуються домінантній функції, і «кожен дослідник повинен враховувати те, що перед ним - поетична тканина поетичного тексту».

Погляди Р. Якобсона щодо поетики як суто лінгвістичної науки у своїй праці з інтерлінгвістики розвиває В.П. Григор'єв, вводячи термінопоняття лінгвопоетика [14]. Дослідник пише, що ледве не вся сфера так званої лінгвістичної поетики ще не вийшла зі стадії принципових методологічних суперечок між різними школами філологів [1...