Еволюція портретного жанру в українському мистецтві ХVII–XVIII століть

Історичні передумови зародження портретного жанру в українському мистецтві ХVII-XVIII ст. Проблема становлення і розвитку портретного жанру на початку ХVII століття, специфіка портрету у живописі. Доля української портретної традиції кінця ХVIIІ ст.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Размещено на

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

"Еволюція портретного жанру в українському мистецтві ХVII - XVIII століть"

Вступ

Актуальність теми. Процес розбудови української держави зумовив помітну тенденцію суспільства до всебічного, глибокого вивчення і творчого використання кращих традицій культурної і мистецької спадщини минулого. Це накладає відбиток і на політичне життя нашої країни. Указом Президента України від 19 лютого 2002 року №153/2002 оголошено 2003 рік Роком культури в Україні [1]. В цьому контексті звертаючись до українського портретного живопису, передусім слід підкреслити, що його дослідження необхідне для вирішення одної з найактуальніших проблем сучасного українського мистецтвознавства - проблеми мистецтва українського народу як давньої органічної єдності.

Вирішуючи спільну художню проблему саме в галузі портрета, художники різних країн і різного часу охоче переймають художні засоби один в одного. Не випадково учителем Т.Г. Шевченка був голландець Рембрандт, що жив за 200 років до нього. З другого боку - і цілком природно - взаємодія мистецтва територіально близьких країн певного часу особливо виразно виступає в жанрі портрета. Із сказаного зрозуміло, наскільки цікавим завданням є дослідження портретного живопису будь - якої країни, які важливі закономірності художнього процесу можуть бути простежені на матеріалі історії цього жанру.

Поява і розвиток портретного жанру в мистецтві відбиває процес самопізнання людини, ствердження власної значущості та гідності перед лицем суспільства, підкореної природи, навіть перед невблаганною смертю.

Портрет - це зображення засобами мистецтва певної людини. Портрет як жанр живопису визначається тим, що конкретна особа (іноді дві, а то й кілька осіб - так звані групові портрети) становить тему художнього твору. Якщо митець не концентрує всієї уваги на відтворенні індивідуальних властивостей людини, він перестає бути портретистом, хоч би в його картині не було зображено нічого, крім однієї людської фігури. Окремі обличчя і постаті портретного характеру можуть бути введені художником у композиції картин різних жанрів - історичного, побутового тощо. В таких випадках портретний образ залишається складовою частиною підпорядкованого темі художнього цілого і не визначає жанру твору. І навпаки - наявність у композиції поряд з постаттю портретованого краєвиду, натюрморту, навіть інших людських зображень не суперечить специфіці портретного жанру, якщо все це використовується лише для повнішого розкриття образу даної особи і нічого іншого.

Для вірного розуміння сучасного українського мистецтва вкрай важливою передумовою є вивчення культури народів тих країн до складу яких входила Україна в різні часи. Своєрідність мистецтва кожного з народів, його специфічні досягнення, викликані географічними, економічними та суспільно - історичними чинниками, становлять внесок, який збагачував на тому чи іншому етапі культуру народу.

Географічне положення України з давніх - давен робило її територію перехрестям торгових шляхів з півночі на південь, зі сходу на схід і в зворотних напрямках. Не маючи природних кордонів, Україна не тільки не була ніколи ізольованою від сусідніх держав, а, навпаки, була з ними щільно пов'язана економічними, політичними і найважливішими культурними відносинами. Природно, що це в якійсь мірі позначилося на всьому розвитку української національної культури. Її ґрунтом, також як і в культурі російській та білоруській, були традиції Київської Русі. Але Києву і Москві судилася не однакова історична доля. В той час, як Москва, подолавши монголо-татарську навалу, зміцніла як суверенна держава і почала двобій з польським королівством, змагаючись за першість у Східній Європі, у Києві порядкували литовські, а потім польські магнати. Ще раніше спустошена монголо-татарськими загарбниками Україна змушена була і надалі відбивати періодичні напади кочівників. Політично і економічно вона перебувала у стані занепаду, тоді як Московська держава набиралася сили.

На перший погляд, дивує, як за таких умов могло статися, що українське мистецтво в чомусь випередило російське, чому, зокрема, портретний живопис, завжди пов'язаний з ідеями гуманізму і розквіту духовного життя народу, виник і розвинувся на Україні раніше, ніж у Росії.

Нема потреби протиставляти стиль українського портрета польським або іншим західноєвропейським художнім явищам, у взаємодії з котрими він формувався, але, як далі побачимо, особливості історичної долі української народності виразно відбилися і в галузі портретного живопису. Оскільки особливості форми українського мистецтва виникли на спільних з Росією традиціях Київської Русі, досягнення українського портрета легко прижилися на російському ґрунті і стали основою подальшого пишного розквіту.

Стан розробки проблеми. Український портретний живопис ХVІІ - ХVІІІ століть давно вже привертав до себе увагу дослідників шанувальників старовини. Але справа першого збирача української художньої старовини В. Тарновського, засновника Чернігівського музею, не була легкою. Портрети, які знаходилися в церквах та поміщицьких будинках, коли вони старіли та «втрачали вигляд», або замінювалися копіями, або просто викидалися. Століття по тому вони вже були рідкістю. Цінуючи портрети в першу чергу як зображення історичних діячів, Тарновський часто - густо задовольнявся можливістю отримати копію.

О. Лазаревський 1882 р. першим надрукував статтю про старовинні українські портрети. «Всі ці портрети, за розповідями старих, зберігалися по старожитніх садибах аж до середини минулого століття. Достатню кількість портретів доводилося бачити нам особисто в поміщицьких садибах років двадцять тому. Тепер зустрічаються вони все рідше і рідше; переважна їх більшість загинула по горищах та коморах, куди спроваджували їх… Дуже багато портретів загинуло по церквах, звідки вони були винесені за розпорядженням св. синоду ще в тридцятих роках» [8; с. 18]. Портрети, що перебували в магнатських замках, в так званих «фамільних галереях» польських панів, ще у половині минулого століття також були занедбані, оскільки не відповідали смакам нових власників. Так, наприклад, за розповіддю сучасника, портрети Радзивіллів були перекинуті в приміщення, що не опалювалося, та віддані на поживу пацюкам.

Слідом за Лазаревським з публікаціями портретів на сторінках «Киевской старины» виступили інші автори, та усі вони зовсім не торкалися питань стилю та художніх якостей творів. «Козаки Мамаї» і особливо підписи на них зацікавили збирачів етнографічних матеріалів ще в ХІХ столітті. «Киевская старина» містила про них замітку, а більш докладний аналіз цих, пов'язаних з портретом, картин був даний К. Широцьким та Д. Щербаківським, котрим належать також перші мистецтвознавчі розвідки, присвячені українському портрету ХVII - XVIII століть.

Цінні матеріали та відомості, які стосуються історії портрета в західних областях України та в Польщі, були опубліковані польськими дослідниками. Втім, довгий час вони віддавали абсолютну перевагу творам іноземних майстрів.

Ширшому колу читачів, і вже не як історичні документи, а саме твори мистецтва, українські портрети ХVII - XVIII століть стали відомі завдяки нарису Є. Кузьміна в «Истории русского искусства» І. Грабаря. Проте, Кузьмін, який не бачив великої кількості пам'яток як східнослов'янських, так, особливо, західноукраїнських, невиправдано низько оцінив портретний живопис ХVII - XVIII століть, а «Мамаїв», не вагаючись, відніс до категорії зображень «вкрай наївних і грубих» [8; с. 18].

В 20-х роках ХХ століття в Україні з'явилися перспективи дійсно наукового вивчення української художньої спадщини. Колекції музеїв поповнювалися за рахунок церковних і приватних збірок.

Українському портрету була присвячена велика виставка, влаштована в Києві 1925 року. Каталог цієї виставки із статтями Д. Щербаківського та Ф. Ернста є першим і до сьогоднішнього дня залишається єдиним твором, спеціально присвяченим даній темі.

В роки війни з гітлерівською Німеччиною загинуло безліч пам'яток українського мистецтва, зокрема уся багатюща портретна колекція Чернігівського музею. Через це, завдання дослідника старовинного українського портрета стало складнішим, ніж було для піонерів цієї справи. І ніщо не може компенсувати втрати значної кількості найцікавіших пам'яток - козацьких портретів. Коли тепер вивчати історію українського портрета ХVII - XVIII століть, виходячи лише зі збереженого матеріалу, може скластися цілком невірне уявлення про кількісну й мистецьку перевагу західноукраїнських творів. Тому-то доводиться звертатися до старих публікацій, вивчати низку важливих творів, покладаючись лише на враження від фоторепродукцій. Ще до війни у 1930-х роках С.А. Таранушенко ретельно вивчив збірки усіх музеїв колишньої Української РСР, віддрукував з негативів або сфотографував особисто велику кількість портретів. Сучасні дослідники українського портретного жанру ХVII - XVIII століття звертаються при дослідженнях саме до цієї збірки.

Так, у 1969 році вийшла в світ фундаментальна праця П.Білецького «Український портретний живопис ХVII - XVIII ст. Проблеми становлення і розвиток» [8]. Ця книга присвячена добі першого розквіту національного стилю, що знайшов в Україні яскравий вираз у портретному живописі, тобто в ХVII - XVIII століттях.

В наш час...