Арбітражна угода як запорука законного та обґрунтованого вирішення спорів

Інститут третейського суду в Римському праві та Середньовіччі. Порядок включення правил ІНКОТЕРМС у договір купівлі-продажу між суб'єктами підприємницької діяльності. Арбітражна угода - засіб законного вирішення спорів міжнародним комерційним арбітражем.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Арбітражна угода як запорука законного та обґрунтованого вирішення спорів

План

1. Інститут третейського суду в Римському праві та Середньовіччі

2. Порядок включення правил ІНКОТЕРМС у договір купівлі-продажу

3. Арбітражна угода як запорука законного та обґрунтованого вирішення спорів міжнародним комерційним арбітражем

Використана література

1. Інститут третейського суду в Римському праві та Середньовіччі

Термін «арбітраж» (арбітражний суд, арбітражний процес, арбітражні процедури) загальновизнаний і повсюдно використовується, але однозначного його тлумачення немає. В Україні до останнього часу цей термін застосовувався для позначення судових органів різної правової природи: судів, які належать до державної судової системи, та приватних (недержавних) судів. І тільки нещодавно з перейменуванням так званих арбітражних судів України на «господарські» ця ситуація змінилася.

Деяка невизначеність виникає через позначення арбітражного суду терміном «третейський суд». Адже в міжнародному публічному праві під третейським судом часто розуміють відому людству з часів Давньої Греції та Давнього Риму форму мирного урегулювання міждержавних конфліктів як альтернативу їх військовому вирішенню.

Так, протягом розвитку римського права судовий процес кілька разів змінювався. Його найдавнішою формою був легісакційний процес, що існував за часів республіки до 126 р. до н. є. У самій назві цього процесу певною мірою відображена історія його розвитку. Гай пише, що цю форму процесу почали називати легісакційною тому, що вона була заснована на законі, на противагу застарілим формам саморозправи, що формально не ґрунтувалися на законі. Втім, той самий Гай запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтовував її.

Характерна риса легісакційного процесу -- забезпечення явки відповідача до претора і в суд. Це не було обов'язком державних органів, а покладалося на позивача. Якщо останній бажав, щоб його справу було розглянуто, то зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними йому засобами, навіть застосовуючи силу. У разі неявки відповідача до претора розгляд спору не починався. Якщо позивач займав у суспільстві досить високе становище, йому було не складно доставити відповідача до суду. Коли ж, навпаки, високе становище у суспільстві займав відповідач, то виникали значні труднощі із забезпеченням його доставки до претора чи до суду, оскільки такий відповідач завжди мав змогу відбитися від примусу з боку позивача за допомогою рабів чи використавши інші можливості.

Отже, провадження справи у претора не було розглядом справи по суті. Тут не розглядалися докази, не викликалися свідки, не заслуховувалися їхні показання. Претор не приймав ніякої постанови по суті справи.

На другій стадії справу розглядав суддя, а у деяких випадках (наприклад, спори про спадщину) -- колегія суддів. Суддів обирали народні збори. З їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду певної справи. Суддя збирав докази, перевіряв їх вірогідність, заслуховував показання свідків тощо. При цьому він не був зв'язаний формальностями. Процес проходив у простій, доступній формі. Розібравшись у суті спору, визначивши правого і винного, суддя виносив присуд, який оголошував учасникам процесу в усній формі. Присуд був остаточний і не підлягав ні оскарженню, ні опротестуванню. Навіть при його явній незаконності чи несправедливості змінити або відмінити його вже ніхто не мав права.

У другій половині періоду республіки інтенсивний розвиток сільського господарства, ремесел, пожвавлення торгівлі, лихварства призвели до значного зростання майнових спорів, що вимагали швидкого та ефективного розгляду. Легісакційний процес з його формалізмом уже не задовольняв потреб економічної практики. Потрібні були радикальні зміни. Законом Ебуція між 149 і 126 рр. і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивільного судочинства було внесено істотні зміни, що грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводилися до того, що позивач звільнявся від обов'язку формулювати свої вимоги у чітко встановленій формі. Обов'язок юридично грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги покладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно, без додержання формальностей і ритуалів. Вислухавши пояснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав у спеціальній записці судді, що дістала назву «формула». Так виникла назва нової процедури судочинства -- формулярний процес.

Формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував застаріле римське судочинство, а й закріпився у другій половині періоду республіки настільки, що й надалі обслуговував цивільний обіг весь наступний період -- принципат -- аж до встановлення абсолютної монархії (домінату). Зокрема, саме формулярний процес дав змогу перетворити застаріле право з вузько національного у всесвітньо визнане, абстраговане від своєї основи приватне право. Саме формулярний процес і вдале його поєднання з діяльністю преторів сприяв досягненню римським приватним правом неперевершених висот досконалості.

Відмінною ознакою формулярного прогресу була заміна ритуальних дій на першій стадії формулою, що була основою процесу -- метою провадження на першій стадії та юридичною підставою для провадження на другій.

Отже, формула -- не тільки формулювання юридичної сутності майнового спору, а й інструкція судді» як треба вирішувати справу за конкретних обставин, певні обов'язкові межі, в яких суддя має вирішити спір.

Проте найістотнішим моментом у формулярному процесі була навіть не формула (хоч це дуже значне явище саме по собі), а те, що претор перестав бути простим фіксатором ритуальних дій, як це було раніше у легісакційному процесі. Поступово він починає формулювати основи правової політики у країні, його значення і влада у судовій сфері фактично стають безмежними.

Із встановленням абсолютної монархії інститут претури як демократичне утворення республіканського Риму відмирає. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Державна перебудова вимагала й перебудови судової системи.

Ще в період принципату в деяких випадках почали практикувати розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх судді. Тим часом для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ одноособово суддею був таким незвичайним явищем, що і порядок розв'язання спорів вони почали називати надзвичайним -- екстраординарним. Деякий час новий процес існував паралельно зі звичайним формулярним процесом. Проте новий порядок розгляду спорів мав безперечні переваги -- одна стадія забезпечувала більш оперативний розгляд справи. Поступово екстраординарний процес витісняє формулярний і в період абсолютної монархії стає панівним. Імператори ведуть боротьбу з правопорушеннями безпосередньо самі або за допомогою своїх чиновників.

Судові функції виконували адміністративні органи: у столиці -- начальник міської поліції, у провінціях -- їх куратори. Деякі спори розглядав особисто імператор, а незначні суперечки -- муніципальні магістрати.

Справи розглядалися у закритих засіданнях тільки за участю сторін і найпочесніших гостей. У разі неявки позивача справа припинялась, а за неявки відповідача -- розглядалась без нього.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення вищому посадовцю -- аж до імператора.

Відповідач, який проігнорував виклик до суду, вважався таким, що заподіяв образу магістрату, що прийняв до свого провадження справу. Спочатку такі дії відповідача тягли автоматичний програш справи, а пізніше давали підставу для розгляду її без нього.

Стародавнє римське право тривалий час не визнавало процесуального представництва, тобто захист інтересів тієї чи іншої сторони у процесі третіми особами взагалі не допускався. Сторони в процесі зобов'язані були брати участь у ньому особисто. Гай зазначав, що в часи старого судочинства заявляти позови від імені третьої особи не дозволялося. Проте в деяких передбачених законом випадках представництво все ж допускалося, наприклад, від імені народу виступав магістрат, у процесах про свободу і про опіку -- опікун. Пізніше було допущено представництво від імені осіб, що потрапили в полон або були відсутні через державні справи.

При формулярному процесі процесуальне представництво дістало широке визнання. Представники виступали на боці недієздатних осіб. Були відомі два види представників: когнітори і прокуратори. Когнітори виступали від імені недієздатних осіб, ведучи справу в суді від свого власного імені. Тому використовувалася формула з перестановкою осіб: в інтенції зазначалося ім'я особи, яку представляли, а в кондемнації -- ім'я когнітора.

Прокуратор виступав у процесі як управляючий усім майном особи, яку він представляв, або як спеціально призначений представник. Прокуратором вважався і той, хто взявся вести справу в суді за власною ініціативою без доручення. Це були види добровільного представництва, від якого слід відрізняти процесуальне представництво, що встановлювалося щодо осіб з обмеженою дієздатністю в разі необхідності. Душевнохворі, марнотратці виступати самостійно в суді не могли -- їхні справи вели куратори в...