Стратегія "м’якої сили" Китайської Народної Республіки у відносинах з країнами Центральної Азії

Дослідження основних зовнішньополітичних цілей Китайської Народної Республіки у Центральній Азії. Характеристика складових стратегії "м'якої сили": культури, як сукупності значимих для суспільства цінностей; політичної ідеології; зовнішньої політики.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Стратегія "м'якої сили" КНР у відносинах з країнами Центральної Азії

У статті аналізується зовнішньополітичні цілі КНР у Центральній Азії, можливості та обмеження застосування стратегії "м'якої сили" Китаю в даному регіоні, механізми та засоби її реалізації. Досліджено вплив зовнішньополітичної стратегії КНР на систему взаємовідносин з країнами Центральної Азії.

Ключові слова: "м'яка сила", Центральна Азія, КНР, система міжнародних відносин, ШОС

The article analysis China's foreign policy goals in Central Asia, the possibilities and limitations of China's "soft power" in the region, mechanism and means of its realization. The influence of the foreign policy of China to the system of relations with Central Asia was analyzed.

Key words: "soft power", Central Asia, PRC, system of international relations, SCO

В статье анализируются внешнеполитические цели КНР в Центральной Азии, возможности и ограничения применения стратегии "мягкой силы" Китая в данном регионе, механизмы и средства ее реализации. Исследовано влияние внешнеполитической стратегии КНР на систему взаимоотношений со странами Центральной Азии.

Ключевые слова: "мягкая сила", Центральная Азия, КНР, система международных отношений, ШОС

На початку XXI століття Китайська Народна Республіка посіла місце особливо важливого гравця у Центральній Азії, яка до того часу залишалася поділеною на сфери інтересів між Росією та США. Пекін посилив позицію партнера на рівні двосторонніх дипломатичних відносин і досяг успіхів у перетворенні Шанхайської організації співробітництва (ШОС) в регіональну структуру. Важливим орієнтиром китайської стратегії в регіоні виступає застосування політики "м'якої сили".

Виходячи з вищесказаного основними завданнями даної розвідки є дослідити основні зовнішньополітичні цілі КНР у Центральній Азії, визначити можливості та обмеження китайської стратегії "м'якої сили" в регіоні, а також механізми та засоби її реалізації.

Окремі аспекти цього напрямку наукових досліджень знайшли своє відображення у роботах вітчизняних вчених, російських дослідників та американських науковців. Серед робіт українських авторів потрібно відзначити праці С. Шергіна, Є. Камінського, Б. Гончара, І. Дудко, А. Луценко тощо. Важливість відносин Китаю з країнами Центральної Азії для формування зовнішньополітичного курсу РФ в регіоні є предметом вивчення таких російських політологів І. Панаріна, І. Лебедевої, А. Богатурова, Т. Шаклеїної, О. Тимофеєва. Зміцнення позиції КНР на міжнародній арені є причиною збільшення наукового інтересу американських політологів-міжнародників до дослідження даної проблематики, зокрема Дж. Наєм, Дж. Курлянчиком, Зб. Бжезинським, Р. Кеохейном, Н. Свонстрьомом.

Термін "soft power" ("м'яка сила") з'явився у 1990 році, його автор професор Гарвардського університету Дж. Най. У своїй роботі "Приречені панувати" [3], Дж. Най визначає "soft power" як зовнішню політику держави, яка спрямована на досягнення бажаних результатів внаслідок заохочення до співробітництва. М'яка сила характеризується трьома складовими: 1. культурою, як сукупністю значимих для суспільства цінностей; 2. політичною ідеологією; 3. зовнішньою політикою [5, с. 7].

Китай, не маючи можливості конкурувати з США за рівнем військової потужності, рівнем свого міжнародного політичного впливу, прагне конкурувати з Вашингтоном в економічній сфері (насамперед, у сфері виробництва дешевих товарів, основного споживчого кошика), а також виявляє більш гнучкі підходи у зовнішній політиці, особливо в країнах, що розвиваються та країнах, що переживають політичний транзит (принципово відмовляючись від традиційної для Заходу ув'язки розвитку двостороннього співробітництва з ситуацією щодо гуманітарних прав). При цьому деякі китайські автори наполягають на лідерстві Пекіна навіть по відношенню до таких великих і швидко зростаючих держав, як Росія. Явне лідерство Китаю в застосуванні економічних важелів дозволяє деяким китайським вченим стверджувати, що на початку XXI століття в Центральній Азії виник новий розклад сил, при якому чітко окреслилися провідні ролі великих держав - Китаю, Сполучених Штатів та Росії [7, с. 190].

Подібна трансформація зовнішньополітичного статусу країни змушує китайських політологів формулювати нові завдання дипломатії, які випливають з необхідності активного використання ресурсів м'якої сили на міжнародному рівні взагалі, та в Центральній Азії зокрема.

В останні роки зростаюча участь Китаю в Центральній Азії зацікавила світове співтовариство. Висловлювалося занепокоєння щодо ступеню проникнення Китаю в економіку регіону та політичне життя, а також мотиви, якими керується КНР. Пекін, навіть, звинувачували у розгляді Центральної Азії як життєво важливого простору [3].

Однак, такі судження на перший погляд далекі від істини, все свідчить про те, що китайська експансія на ринки Центральної Азії носить мирний характер і має чіткі обмеження. Центральна Азія виступає важливою складовою зовнішньополітичної стратегії КНР.

Останнє десятиліття простежується розширення військового співробітництва між Пекіном та країнами Центральної Азії, особливо у сфері боротьби з тероризмом і заходів по зміцненню довіри. Економічна співпраця, інтеграція та інфраструктурні проекти є пріоритетними цілями зовнішньої політики Китаю. Двостороння торгівля та інвестиції КНР в економіку країн Центральної Азії швидко зростають, і Китай сподівається за рахунок Центральної Азії скоротити дефіцит енергії, диверсифікувати імпорт енергоносіїв і транзитних маршрутів, а також підвищити свою енергетичну безпеку. Однак, існують певні обмеження впливу КНР на контроль над економічними та політичними подіями в регіоні [6].

Росія, як і раніше, залишається активним гравцем в центральній Азії. Але її позиції швидко послаблюються з 2005 року, коли Росія застосувала агресивну стратегію по відновленню свого впливу в регіоні, головним чином, через інтенсивну конкуренцію зі сторони Китаю, а також, через більшу привабливість КНР у політичній, економічній та військовій сферах.

Хоча Китай і Росія співпрацюють з метою нівелювати вплив інших зовнішніх гравців в регіоні, проте, Індія, Сполучені Штати Америки та Європейський Союз із підозрою ставляться до активізації китайської політики в Центральній Азії. Стає очевидним, що бажання Пекіну збільшити свою економічну присутність в ЦА створить напругу у відносинах з іншими зацікавленими країнами.

Шанхайська організація співробітництва, до якої входять Росія, Китай, Казахстан, Киргизія, Таджикистан та Узбекистан, виступає основним посередником поточних тенденцій, і займає важливе місце в майбутній інтеграції регіону [3].

Однією із головних цілей зовнішньої політики КНР в регіоні є проблема безпеки, а точніше необхідність стабілізації ситуації в Сіньцзяні, захист західних кордонів Китаю від зовнішніх факторів підтримки ісламських фундаменталістських та сепаратистських рухів в провінції. Відомо, що сепаратисти в Сіньцзяні отримують допомогу від міжнародних терористичних організацій, таких як Аль-Каїда, через територію Киргизстану. Це зробило Киргизію центральною ланкою в боротьбі проти "трьох зол", що було визначено Китаєм та іншими членами ШОС (сепаратизм, тероризм і фундаменталізм).

Китай виявляє занепокоєність внутрішньою безпекою держав Центральної Азії. Пекін підтримує уряди цих держав: або опосередковано через політичну підтримку, або прямо через військове співробітництво. Нестабільна Центральна Азія буде негативно впливати на військову безпеку КНР, зруйнує економічні зв'язки [3].

Надаючи політичну підтримку авторитарним режимам в країнах Центральної Азії, Китай сприймається більш надійним союзником, через політику невтручання у внутрішні справи держав, аніж ЄС та Сполучені Штати.

Питання енергетичної безпеки є основоположним у зовнішньополітичній стратегії КНР в Центральній Азії. Китайська Народна Республіка стає дедалі більш залежною від зовнішніх поставок енергоносіїв. Основною проблемою енергетичної безпеки Пекіну є диверсифікація шляхів поставки енергоресурсів. Важливість енергетичного потенціалу Центральної Азії для КНР ілюструє будівництво нафтопроводу Атасу-Алашанькоу в рекордно стислий термін 10 місяців. Цей нафтопровід поєднує Казахстан із провінцією Сіньцзянь, його експлуатація почалася у грудні 2005 року [3].

Про невпинне зростання обсягів двосторонньої торгівлі між Пекіном та країнами ЦА свідчить Доповідь ЄС "Нова велика гра в Центральній Азії", де вказано, що у 2010 році об'єм торгівлі склав 23 млрд. євро. Структуру торгівлі складають в основному природні ресурси, особливо нафта і газ [1].

Що стосується проявів "м'якої сили" КНР, то на відміну від Південно-Східної Азії, де ці прояви набули постійного та інтенсивного характеру, у Центральній Азії дана стратегія лише починає формуватися. Китай докладає чимало зусиль для просування своєї культури в регіоні. Незважаючи на близькість країн регіону культурні та освітні обміни знаходяться на низькому рівні [4]. Проте, у сфері торгівлі спостерігається значне пожвавлення зв'язків, в КНР створено торгові будинки для спрощення торгівлі та розширення контактів з Центральною Азією [2].

На політичному рівні значно активізувалися парламентські обміни. Завдяки такій практиці Китай створив значний ступінь політичної довіри з країнами регіону.

Низький рівень культурних контактів між Китаєм та Центральною Азією пояснюється сприйняттям Китаю як певної загрози для виживання держав, адже швидке економічне та політичне зростання не може непокоїт...