"Несистемні" чинники міжнародної безпеки

Стан системи міжнародної безпеки на початку нового тисячоліття. Особливості сучасної геополітичної та геоекономічної ситуації. Нові реалії "світу приватизованого насильства" та їх вплив на стратегії безпеки в національному та в міжнародному вимірі.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

«Несистемні» чинники міжнародної безпеки

міжнародний безпека несистемний

Полтораков О.Ю.

На початку нового тисячоліття система міжнародної безпеки як інтегральна складова системи міжнародних відносин знаходиться в стані «стабільної нестабільності». Ця парадоксальна ситуація проявляється, передусім в тому, що основні виклики міжнародній безпеці, залишаючись «якісно» тими самими, змінюють свої «зовнішні» характеристики. Так, незважаючи на те що із крахом біполярної моделі силове протистояння наддержав пішло в минуле, воєнно-політична нестабільність і конфліктність у світі не стільки зменшилася, скільки видозмінилася, перемістившись із глобального на регіональний, і навіть локальний рівень. Імовірність і військово-політичне значення глобальних і міжрегіональних збройних зіткнень мінімізувалися, натомість на передній план вийшли проблеми локально-регіональної напруженості. До цього також додалися дедалі актуальніші проблеми соціально-гуманітарного характеру боротьба з тероризмом, нелегальною торгівлею зброєю (яка дедалі частіше використовується проти мирного населення), наркотиками, нелегальною міграцією та тісно пов'язаною із нею торгівлею людьми тощо.

Разом із тим, на сцену виходять і закріплюються в якості дедалі принциповіших нові актори та фактори, чий вплив на системні якості міжнародних відносин (зокрема на їх безпекову складову) до останніх часів недооцінювався, залишався «в тіні» класичної державоцентричної парадигми. Це вимагає приділяти дедалі активнішу увагу подібним елементам як у науково-аналітичному (теоретико-політологічному), так у на експертно-прикладному (практично-політичному) вимірах.

Ситуацію ускладнює та обставина, що у сфері міжнародних досліджень зараз спостерігається своєрідна «криза теорій». Вона пов'язана з тим, що більшість теорій (і теоретичних підходів), розроблених і розвинутих на початок ХХІ ст., які характеризуються своєрідною «державоцентричністю», дедалі менше відповідають сучасним реаліям суспільного розвитку, потребуючи принципового методологічного (або навіть гносеологічного) перегляду. Адже для більшості досліджень дотепер є характерним своєрідний «економіко-силовий матеріалізм» (П. Циганков) [6,64], що полягає у баченні примату «жорстких» підходів до забезпечення безпеки перед «м'якими».

В зв'язку із цим доцільно зазначити, що на Заході формується ціла підгалузь знань, пов'язана з вивченням міжнародно-політичних відносин під «альтернативними» кутами зору (екологічний [8] і т.ін.). Подібному «переходу» сприяє зокрема та принципова обставина, що, як відзначає канадський дослідник Д. Дьюіт, у зв'язку з відступом ядерної загрози, підходи до забезпечення стабільності й безпеки стали переглядатися з погляду «деградації навколишнього середовища і його здатності поглинати шкідливі наслідки, постачання стратегічними мінеральними ресурсами, поширення наркотиків, неконтрольованого переміщення великих мас капіталу або населення, епідемій, тероризму...» [7,2].

Однак на сьогоднішній день суспільствознавство не має у своєму розпорядженні принципово нових наукових досягнень, присвячених проблемам впливовості подібних чинників («несистемного» характеру) міжнародних відносин, так само як і науковому (філософсько-політологічному) аналізу феномена нових викликів і загроз міжнародному розвитку як чинників безпекових трансформацій. Можна виділити кілька причин цього.

По-перше, «історія» визнання таких чинників безпекових трансформацій як даності міжнародної безпеки нараховує лише кілька десятиліть, при цьому точка відліку «офіційного» міжнародного визнання лише 2001 рік.

По-друге, у діалектичному дедуктивно-індуктивному зв'язку при розгляді нових загроз міжнародної безпеки існує певний крен убік першої її складової: домінуючий стиль наукового пошуку на цьому напрямку аналіз конкретних елементів (тероризм, міграція або транснаціональна злочинність). При цьому практично відсутні системні дослідження міждисциплінарного характеру, які вловлюють схожі риси викликів позасистемного характеру, виходячи на рівень масштабних закономірностей.

По-третє, через складності дослідження (пояснювальні, зокрема, методологічними проблемами див. вище) реальної фактологічної канви більшість міжнародників залишається лише на рівні дескриптивного аналізу, причому такі роботи переважно присвячені окремим (суто політичним, економічним і т. ін.) елементам комплексу «позасистемних» загроз міжнародній безпеці.

Проте, в цілому окреслити специфіку «несистемних» чинників безпекових трансформацій в їх діалектичній взаємодії в контексті розробки нових парадигми осмислення міжнародних відносин і методології досліджень міжнародної безпеки вже можна.

«Вихідною точкою» може стати та обставина, що в умовах трансформації жорсткої біполярної структури на аморфну структуру, «вторгнення» нових дійових осіб в усі сфери міжнародної політики як «низької» (спортивні, культурні, освітні, наукові контакти тощо), так і «високої» (дипломатія та питання «війни чи миру») набуло воістину обвального характеру.

Це стосується передусім нових учасників, таких, як субнаціональні структури, транснаціональні корпорації та банки (ТНК і ТНБ), неурядові організації (НУО), різного роду асоціації, стійкі групи (аж до мафіозних структур або «кланів») і видатні особистості. Але мабуть, ще більш вражаючими є ті зміни, які вносить сьогодні в характер і стан міжнародних відносин участь у них різного роду тимчасових об'єднань і «неорганізованих» приватних осіб.

Така участь стає джерелом випадковості в сфері міжнародних відносин і спричиняє перехід від ситуації ризику, властивої періоду «Холодної війни», до ситуації сумніву та пов'язаному з нею «парадоксу участі» сформульованому французьким дослідником М. Ніколсоном. Відповідно до нього, зростання відкритості міжнародної системи (у тому числі й зростання її гуманізації, що виражається у свободи руху, обмінів і взаємодій приватних осіб різних держав) вносить безлад у міжнародні відносини, збільшує їх хаотичність: «Чим менша кількість учасників системи та ступінь їх різнорідності, тим впорядкованішою виявляється сама система та легко передбачуваними наслідки окремих дій. Якщо ж система починає поповнюватися все новими членами (а саме це ми й розуміємо тут під участю), то передбачуваність, а заодно й здійснення ефективних дій стають дедалі важчими» [9,116].

Принципово важлива особливість сучасної геополітичної та геоекономічної ситуації своєрідна «похідна» від «парадоксу участі» Г.Ніколсона пов'язана з феноменом «приватизації насильства» [2]. Він полягає передусім в тому, що в контексті т.зв. «четвертої світової війни» [1,4] (в стані якої зараз находиться глобалізований світ) на Заході поширення одержали настрої, згідно яким головна загроза національній безпеці більшості сучасних країн виходить від міжнародного тероризму та т.зв. «держав-банкрутів» або «держав, що не відбулися» (failed states). Реальна проблема полягає в тому, що «терористи» це тільки один із проявів суспільних реалій «приватизованого насильства», який дедалі урізноманітнюється та постійно зростає. Відповідне «право на застосування насильства» (традиційна прерогатива національної держави) привласнюють собі вже не тільки національні держави чи об'єднання (ООН, НАТО) або їх офіційні представники («блакитні шоломи» тощо), а різноманітні неофіційні та неурядові групи, рухи та організації. Об'єднуючи всіх тих, хто використовує насильство у своїх цілях, з «терористами», в багатьох випадках влада не тільки втрачає «легітимну» спроможність адекватно «опанувати» сам феномен приватизованого насильства, але й отримує зручний (хоча й не дуже легітимний) привід для розправи із супротивниками, що також застосовують насильство для досягнення своїх політичних цілей.

В нашому контексті геополітичних та геоекономічних аспектів небезпеки «світу приватизованого насильства», слід взяти до уваги такі його складові, як мотиви осіб і груп, його що застосовують, а також стратегій, що використовуються неурядовими акторами, які контролюють і застосовують організоване насильство. Якщо подивитися на проблему із цього погляду, то виявиться, що «світ приватизованого насильства» складається принаймні із півдесятка груп, що істотно різняться між собою: (1) приватних фірм чи організацій, що надають послуги з забезпечення безпеки та охорони або суміжні («приватні армії» тощо) [5]; (2) організованої злочинності, яка використовує насильство (піратство, торгівля людьми, зброєю тощо) з метою отримання прибутків; (3) терористів, які використовують насильство для досягнення політико-ідеологічних чи релігійно-ідеологічних цілей; а також (4) воєнізованих формувань і повстанців, які використовують насильство для досягнення владно-політичних цілей, або (5) протестних груп («антиглобалістів» та ін.), що вдаються до насильства аби «заявити про себе» чи популяризувати свої ідеї (показовою є справа т.зв. «УНА-бомбера»).

Їх поєднує готовність використовувати збройне насильство (принаймні опосередковано), при тому що самі цілі та групи, на які спрямоване насильство («цільові групи» або об'єкти насильства), а також їх відношення до держави істотно розрізняються.

У той час як приватний «сектор безпеки» (інколи спекулюючи на насильстві чи загрозі його використання), воєнізовані формування чи організована злочинність переслідують в основному економічні цілі, терористи або повстанці намагаються домогтися вирішення насамперед завдань політичного характеру. Головною метою ударів повстанців і злочинності є представники або органів влади, або конкуруючих злочинних угруповань, тоді як терористи т...