Націогенез в Україні

Розвиток української нації від початків до сучасності; проблеми її становлення. Розвиток української політичної думки. Етапи встановлення української нації. Думки вчених щодо націогенезу. Зростання національної самосвідомості серед українського народу.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Націогенез в Україні

Націогенез - це якісні зрушення самосвідомості та самоорганізації етносу, який стає нацією. Головна відмінність між етносом, що не досягнув стадії нації та етносом - нацією полягає в тому, що просто етнос, на відміну від етносу - нації не усвідомлює свою єдність в межах власної етнічної території, має несформовані національні інтереси, а тому і нездатний створити незалежну національну державу. В період формування нації відбуваються такі етносоціальні і етнополітичні процеси, які пасивну етнічну свідомість розвивають в активну національну. Національна свідомість різниться від етнічної активним державницьким управлінням. Тому стрижневим питанням націотворення є політична самоорганізація етносу, а головним завданням стає здобуття незалежності та будівництво національної держави. Витворення та кристалізація відповідних суспільних ідей, поширення їх у суспільстві, практичне їх втілення, будівництво відповідних суспільних інститутів, формування та функціонування багатопланової професійної культури та ряд інших факторів є також важливими складовими націогенезу.

Стрімке зростання національної самосвідомості серед українського народу, яке відбулося як в середині країни так і по за її межами, спрямували сучасних науковців на визначення орієнтирів національного державотворення, на зосередженні уваги на таких поняттях як «етногенез», «нація» та «націогенеза», що і окреслило актуальність даного дослідження. Жодна свідома нація не може сформуватися без досвіду минулого. Ось чому так важливо узагальнити наукові здобутки етносоціології з націотворчих процесів.

ХVІ - перша половина ХVII ст. - це важливий період для українського націогенезу. Саме тоді відбувалися процеси, які визначили особливості розвитку новочасної української нації. Можна вважати, що в цій добі зародилися витоки української національної ідеї, оформилася вперше на українському грунті людська особистість у своєрідних та імпозантних постатях Вишенського, Потія, Смотрицького та інших, доказуючи тим самобутність нашої духовної раси.

Тогочасний процес українського націогенезу був тісно пов'язаний із конфесійним розвитком, оскільки культурно-національне життя в тодішніх умовах часто знаходило вияв у релігійній сфері, зокрема в створенні національно орієнтованих релігійних структур, національних культурно-релігійних цінностей, відповідних традицій та символів.

В українській суспільній думці того часу простежується своєрідна взаємодія національної та конфесійної свідомості, виявляються суперечності між тогочасною українською національною свідомістю, яка почала формуватися, та консервативними виявами конфесійної свідомості, що сприяла виробленню певних національних стереотипів.

Дослідження проблем взаємовпливу конфесійної та національної свідомості в українській суспільній думці ХVІ - першої половини ХVII ст. має значення не лише для наукового осмислення проблем одного з визначальних періодів української історії, але багато в чому дає зрозуміти подальшу логіку розвитку українського націогенезу, культури, конфесійного, суспільно-політичного життя. Особливо це стосується «козацького періоду» в історії України, без нього важко уявити національне відродження ХІХ ст.

Процес формування Української нації розпочався ще за часів Київської Русі. У часи Галицько-Волинського князівства розпочався процес націогенезу українців шляхом так званої інкорпорації. Він був перерваний литовським, а пізніше польським поневоленням українського народу, але в етнокультурних змаганнях з чужоземними етнокультурними впливами закладається духовна основа для майбутньої національно-визвольної боротьби.

Дослідники розрізняють «західну» й «східну» моделі націогенезу. Перша була реалізована переважно у західноєвропейському регіоні, а до її компонентів варто віднести історичну територію, політико-юридичну спільноту, політико-юридичну рівність членів, спільну громадянську культуру та ідеологію. Творення націй за такою моделлю відбувалося в результаті адміністративних, економічних та культурних змін (своєрідних «революцій»). Цей процес значною мірою здійснювався «згори», при сприянні інститутів державної влади.

У «східній» моделі творення нації, батьківщиною якої була Центральна та Східна Європа, визначальною рисою є акцентація на спільності походження та єдності рідної культури. Нації «східної» моделі, як правило, формуються «знизу» шляхом народної, етнічно-культурної мобілізації, часто руху-протесту проти іноземного поневолення.

Можна виділити три основні стадії цього процесу (за концепцією чеського історика й політолога М. Гроха).

1. Поява групи культурних діячів, які, апелюючи до традицій, творять національну ідеологію (правда, не стільки в політичному аспекті, скільки в аспекті культурному.

2. Поширення цими національно орієнтованими культурними діячами своєї ідеології. Для здійснення цього завдання виникають пропагандистські інституції (національні школи, культурні осередки, видавництва тощо). Саме на цій фазі відбувається формування масової національної свідомості.

3. Перехід національного руху за політичне самовизначення в рух за самовизначення політичне.

Націогенез українців відбувався (у т.ч. в ХVІ - першій половині ХVII ст.) як реалізація «східної» моделі. Це значною мірою зумовлювалося відсутністю в них повноцінних державних інституцій. Хоча й існували в певні періоди можливості націотворення відповідно «західної» моделі. Такі можливості були і в ХV - першій половині ХVII ст. Однак українська регіональна еліта не ставила питання про незалежність українських земель та утворення суверенної держави.

У ХVІ - першій половині ХVII ст. в Україні спостерігалась поява когорти інтелектуалів, які творили українську національну ідеологію, а разом з тим виступали й її носіями. Серед них можна виділити кілька категорій - це ренесансно орієнтовані латиномовні й польськомовні автори (як правило, католики), що виявляли ознаки специфічного для них українського патріотизму (С. Оріховський, Й. Верещинський, Я.Щ. Гербут, С. Пекалід, І. Домбровський та ін.); протестантські діячі, які стали на захист української справи (Мотовило, Христофор Філалет, Геласій Діпліц та ін.); представники уніатського духовенства, які мали своє бачення національного порятунку України-Русі (І. Потій, М. Смотрицький пізнього періоду та ін.); нарешті ціла плеяда православних діячів української культури (Г. Смотрицький, брати Зизанії, І. Вишенський, В. Суразький, Д. Наливайко, І. Борецький, З. Копистенський, І. Копинський, П. Могила та інтелектуали з його оточення, а також М. Смотрицький, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький у православний період їхньої творчості та ін.). Передусім саме для православних діячів була притаманна орієнтація на місцеві традиції (звідси характерний для них консерватизм, звернення до історичної пам'яті, творення національної міфології тощо).

Поява вищезгаданої когорти інтелектуалів була одним із важливих факторів становлення українських національно-культурних інституцій. Правда, багато з них фундувалося на кошти землевласників-магнатів. Це не могло не накласти відбиток на їхню діяльність, вносило аристократичні стереотипи в національну ідеологію й, відповідно, національну свідомість, що в контексті української ситуації, де соціальне лідерство переходить від родової аристократії до козацтва, далеко не завжди мало конструктивний для націогенезу характер.

Важливими українськими національними інституціями в той час стали братства. Братський рух зародився й розвинувся в міщанському середовищі галицького регіону. З особливою силою він виявив себе у Львові. За прикладом Львівського Успенського братства утворилися православні братства у містах та містечках Галичини, Побужжя, Поділля і Білорусії.

Найважливішою українською національною інституцією кінця ХVІ - початку ХVII ст. був Острозький культурний центр.

У середині ХVII ст. можемо вести мову про виникнення масового національного руху. Його основною соціальною базою й провідником стає козацтво. Виникнувши спочатку на тодішньому українсько-татарському пограниччі як особливе військове формування, воно стає соціальною базою для українського національного руху першої половини ХVII ст., який все більше й більше набирає військово-політичного характеру.

Наслідком козацького руху стало створення Української держави Богдана Хмельницького, яка, правда, після його смерті виступала в формі трьох державних утворень - Гетьманщини, Запорізької Січі та Слобідської України. Однак всі ці державні утворення не були повноцінними. Можна погодитися з думкою, що козацтво «не змогло (за винятком окремих осіб із його середовища) усвідомити себе повноцінним суб'єктом суспільно-політичних відносин, господарем власної землі, відповідальною за свій народ елітою. Очевидно, що саме це було однією з головних причин трагедії козацької України».

Говорячи про реалізацію в Україні ХVІ-ХVII ст. «східної» моделі націогенезу, необхідно враховувати релігійні, зокрема конфесійні, фактори.

Стосовно України ХVІ - першої половини ХVII ст. бачимо велике конфесійне розмаїття. Передусім тут варто відзначити церкву східного, візантійського обряду, яка іменувалася православною. Ця церква стала на той час уже традиційною конфесією для українського населення, що давало їй великі переваги в змаганні з іншими релігійними організаціями.

Певні традиції в Україні мала й церква західного, римського обряду, т. з. католицька. Проте і в плані традиційності, і в плані кількості адептів вона...