Громадсько-політичні та масові рухи в сучасному світі

Міжнародний комуністичний рух після Другої світової війни. Посилення кризових явищ в країнах "реального соціалізму". Міжнародний соціал-демократичний рух. "Політика прибутків" правлячих партій. Масові демократичні рухи, їх роль в житті різних країн світу.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Контрольна робота

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ ТА МАСОВІ РУХИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

1. Міжнародний комуністичний рух після Другої світової війни

Внаслідок Другої світової війни змінилося співвідношення сил між головними ідейно-політичними рухами та партіями країн Заходу. Значно посилили свій вплив комуністи та соціалісти. В 1944-1947 рр. комуністи входили до складу урядів 9-ти європейських та 4-х латиноамериканських країн: Італії, Франції, Австрії, Бельгії, Данії, Норвегії, Ісландії, Фінляндії, Люксембургу; Чилі, Куби, Коста-Ріки, Еквадору.

Тактика діяльності комуністичних партій ґрунтувалась на рішеннях VII конгресу Комінтерну: враховуючи реальну обстановку, вони не висували в якості найближчого завдання встановлення диктатури пролетаріату та побудову соціалізму. Головною вимогою було створення нової «передової» або «прогресивної» демократії, яка передбачала глибокі соціально-економічні та політичні перетворення в інтересах трудящих: націоналізацію банків і промисловості, передачу землі трудящим, обмеження влади монополій, участь робітників в контролі та управлінні підприємствами.

Разом з тим були й певні сили, які вороже ставилися до соціал-демократії та відхиляли можливість мирного переходу від капіталізму до соціалізму.

Негативний вплив мала також підтримка ВКП(б) з усіх питань. В результаті в роки «холодної війни» авторитет комуністичних партій почав потроху падати. Це призвело до того, що становище в міжнародному комуністичному русі наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. ускладнилось, цьому сприяла також і сприятлива економічна кон'юнктура в країнах Заходу.

Після розпуску Комінтерна в 1943 р. після закінчення війни керівництво ВКП(б) поставило завдання створення організації, яка могла б стати знаряддям її гегемонії в міжнародному комуністичному русі.

У вересні 1947 р. в Польщі була скликана інформаційна нарада представників 9-ти комуністичних та робітничих партій: Болгарії, Угорщини, Італії, Польщі, Румунії, СРСР, Франції, Чехословаччини та Югославії.

На нараді було створено Інформаційне бюро, до якого увійшли по 2 представники від кожної з 9-ти партій. Його завдання: «Організація обміну досвідом між партіями та, у випадку необхідності, координація їхньої діяльності на основі взаємної згоди». Був створений також Секретаріат Інформбюро, вирішено видавати газету «За міцний мир, за нову демократію».

Одним з головних завдань міжнародного комуністичного руху в той час була боротьба проти загрози нової світової війни. Для цього було висунуте гасло об'єднання усіх сил. Але на практиці, як і раніше, йшла боротьба із соціал-демократами, їх обвинувачували в розколі робітничого руху.

Негативно також на діяльності Інформбюро відобразився культ особи Сталіна, який нав'язував свою волю та оцінки членам Інформбюро. Нав'язування шляхів та методів будівництва соціалізму СРСР призводило до ігнорування національних та історичних особливостей розвитку народів.

Це нав'язування стало головною причиною гострого конфлікту в Інформбюро в 1948 р. Приводом стали суперечки з югославськими комуністами. Керівництво КПЮ обвинуватили у відході від принципів марксизму-ленінізму. У червні 1948 р. Інформбюро прийняло резолюцію із закликом змінити керівництво КПЮ, яки обвинуватили спочатку в націоналізмі, а потім і в фашизмі. В резолюції від 1949 р. говорилося, що в Югославії встановився «антикомуністичний, поліцейський державний режим фашистського типу». В результаті цього конфлікту КПЮ надовго була відсторонена від міжнародного комуністичного руху, з нею були розірвані усі зв'язки.

І тільки після смерті Сталіна відносини з Югославією декілька стабілізувалися.

У квітні 1956 р. на нараді представників партій Інформбюро було визнано, що Інформбюро вичерпало свої функції, що воно не відповідає новій обстановці ані за своїм складом, ані за змістом своєї діяльності. Вирішено було розпустити Інформбюро і припинити випуск його друкованого органу.

Принципове значення для міжнародного комуністичного руху мав ХХ з'їзд КПРС, який висловився за багатоманітність форм переходу до соціалізму. Але знову на практиці не всі його рішення здійснювались - про це свідчать події 1956 р. в Угорщині; багато відомих діячів компартій (Італії, Данії, США, Канади, Великобританії, Бразилії та ін.), які закликали критично переосмислити застарілі теоретичні установки, демократизувати внутрішньопартійне життя, по-новому поглянути на перспективи існування капіталістичного суспільства, обвинувачувались в ревізіонізмі, виключалися з компартій.

Після припинення діяльності Інформбюро однією з основних форм взаємодії комуністичних і робітничих партій стали міжнародні наради.

14-16 листопада 1957 р. в Москві відбулася перша Нарада представників 12-ти комуністичних і робітничих партій соціалістичних країн. Рішення наради базувалися на рішеннях ХХ з'їзду КПРС з проблем міжнародного становища та відносин між партіями.

16-19 листопада 1957 р. ця нарада перейшла у Нараду представників 64-х комуністичних і робітничих партій, які брали участь у святкуванні 40-річчя Жовтневої революції. На ній був прийнятий Маніфест миру.

В 1958 р. в Празі відбулася Нарада 20-ти комуністичних і робітничих партій, в 1960 р. - в Москві, де брали участь представники 81-ї партії. Обидві ці наради виступили за співробітництво із соціал-демократичними і соціалістичними партіями.

На початку 60-х рр. гострою проблемою в міжнародному комуністичному русі стали суперечки з КПК, яка виступала з лівацьких позицій. З 1962 р. КПК розірвала відносини майже з усіма компартіями. В деяких країнах виникли маоїстські угрупування в компартіях: в Австрії, Австралії, Аргентині, Бельгії, Бразилії, Великобританії, Гватемалі, Данії, Домініканській Республіці, Іспанії, Італії, Норвегії, Перу, США, Франції, Швейцарії, ПАР, Еквадорі, Японії, Новій Зеландії; в 1964 р. стався розкол в Індії та ін. Активно ця лінія підтримувалася в Індонезії та Албанською партією праці (правлячою).

Наприкінці 60-х рр. становище в міжнародному комуністичному русі погіршилось в зв'язку із політичною кризою в Чехословаччині (серпень 1968 р.). Багато комуністичних партій відкрито засудили дії радянського керівництва.

Після «празької весни» деякі угрупування комуністів почали розробку «національних концепцій соціалізму». Багато з них висловлювалося на користь ринкового механізму функціонування економіки, розвитку та заохочення конкуренції, забезпечення прав людини, включаючи право на свободу пересування та вибір країни постійного мешкання. Але в той час ці особи так само, як і раніше, обвинувачувались в ревізіонізмі.

Усі ці складності та суперечки в міжнародному комуністичному русі відобразились на роботі останньої Наради комуністичних та робітничих партій у червні 1969 р. в Москві, в якій брали участь представники 75 партій із 88, які діяли у світі.

Рішення Наради, як і раніше, мали обов'язковий характер і деякі делегації не підписали Основний документ «Завдання боротьби проти імперіалізму на сучасному етапі та єдність дій комуністичних і робітничих партій, усіх антиімперіалістичних сил». Деякі делегації виступили із засудженням вводу військ Організації Варшавського договору до Чехословаччини.

Найскладнішим періодом в історії міжнародного комуністичного руху стали 70-80-ті рр.

В країнах Східної Європи компартії або втратили статус правлячих партій, або взагалі припинили існування. Послабшали позиції комуністів у провідних країнах Заходу. Причини цього полягали в наступному:

- компартії не змогли оцінити, а відповідно й адаптуватися до нових реалій світового розвитку й опрацювати конструктивну альтернативну програму дій;

- у зв'язку з НТР сталися якісні зміни соціальної структури населення і робітничого класу зокрема, що призвело до скорочення масової бази компартій;

- посилення кризових явищ в країнах «реального соціалізму»;

- нове загострення міжнародної обстановки у другій половині 70-х рр.

В 70-х рр. в міжнародному комуністичному русі виникли серйозні розходження з питань про шляхи перетворення капіталістичного суспільства, а також з питання про оцінку розвитку подій в країнах «реального соціалізму». Гострі дискусії викликали тривалу та глибоку кризу в партіях Австрії, Австралії, Греції, Швеції, Фінляндії, що нерідко закінчувалось розколом. Представники цих партій та груп з інших партій виступали з обвинуваченнями на адресу КПРС та компартій інших соціалістичних країн в догматизмі, в проведенні недемократичного політичного курсу, в придушенні інакодумства та в прагненні до гегемонії в міжнародному комуністичному русі. Вони заявляли, що досвід «реального соціалізму» не являє собою позитивний приклад, і закликали до пошуку нового, «європейського» шляху до соціалізму та поширення демократії. Ця концепція отримала назву «єврокомунізму».

Особливо широко розповсюдженим єврокомунізм був у партіях Іспанії, Італії та ін. Але й це не принесло значних успіхів цим партіям.

З кінця 80-х рр. починається найважча криза в міжнародному комуністичному русі. Чисельність, престиж та вплив комуністів повсюди впали. Врешті-решт криза призвела до зникнення міжнародного комуністичного руху та перегляду теоретичних засад соціалістичного руху.

Більшість комуністичних партій західних країн припинили існування в колишньому вигляді. Багато з них розкололося. Частина трансформувалася в демократичні організації лівої орієнтації, які...