Вплив партій на політичні пріоритети постсоціалістичних місцевих еліт Центрально-Східної Європи: теоретичні аспекти та методологія дослідження

Визначення теоретичної основи та методологічного інструментарію аналізу впливу партій на політичні пріоритети місцевих еліт в постсоціалістичних суспільствах Центральної та Східної Європи. Проблеми становлення та еволюції партій та партійних систем.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Вплив партій на політичні пріоритети постсоціалістичних місцевих еліт Центрально-Східної Європи: теоретичні аспекти та методологія дослідження

Лендьел М.О.

Упродовж останніх років увага вчених-компаративістів прикута до вивчення проблеми становлення та еволюції партій та партійних систем у постсоціалістичних суспільствах регіону Центрально-Східної Європи (далі може бути - ЦСЄ). Адже саме партії сприймаються майданчиками, за посередництва яких нові еліти здійснювали інституційні перетворення в "нових демократіях", використовуючи електоральну волю громадян.

Порівняльні дослідження демонструють багато відмінностей у формуванні партійного спектру постсоціалістичних суспільств. Як вказує А. Аслунд, жодна з цих країн "не мала такої партійної структури, яка б чимось була схожа на структуру котроїсь з інших посткомуністичних країн. Цим ці країни засвідчили більше оригінальності порівняно із західноєвропейськими" [1,487]. Чеський автор М. Кубат наголошує на обставині існування суттєвих теоретико-методологічних проблем у дослідженні партій та партійних систем у регіоні ЦСЄ. Зокрема, є неможливим вірогідне застосування класичних партологічних теорій М. Дюверже, Дж. Сарторі до політичного розвитку посткомуністичних країн Європи, що має наслідком складнощі у виробленні узагальнюючих висновків [13].

Водночас, партії у регіоні є подібними між собою вже тому, що почали функціонувати в умовах перехідного суспільства. Українські автори А. Романюк та Ю. Шведа визначають форму функціонування цих інститутів упродовж 1990-х років як "транзитну", оскільки за рядом ознак вони відрізнялися від партій, що діяли в консолідованих демократіях: зокрема мали ознаки політичних рухів, репрезентували конгломерат різних груп інтересів, володіли нестійкою електоральною базою. Незважаючи на те, що, завдяки впливу процесу європеїзації у деяких постсоціалістичних країнах партії вже позбулися частини ознак перехідного стану, вони все ще суттєво відрізняються від партій "старої Європи" [7,188-192]. Зокрема, як наголошує вітчизняна авторка К. Меркотан, незважаючи на певну консолідацію помірковано плюралістичних партійних систем, відмінні результати послідовних виборчих кампаній засвідчують "нестабільність електоральної прихильності громадян до політичних партій, мало які з яких можуть надіятися на підтримку сталого лояльного електорату" [5].

Водночас, компаративний аналіз дозволив науковцям з різних країн (Г. Голосову, А. Ліхтенштейну, Дж. Ішіямі, О. Нікогосян, П. Копецькому, А. Щербляку) виділити інші спільні ознаки партійного будівництва, окрім "транзитності" партій, зокрема:

• відсутність класичних "правлячих партій", за винятком хіба-що Росії [2,7-8];

• нечіткість електоральної бази партій, що пояснюється їх потребою звертатися до широкого кола виборців, браком ідентифікації громадян з певними ідеологічними доктринами;

• як наслідок дії попередніх чинників, успішними в політиці є "електорально-професійні" або ж за класифікацією, запровадженою Ж. Шарло та О. Кірчхеймером, партії "для усіх" (англ. са^Н-аїїparty), в яких провідну роль відіграє партійне керівництво;

• домінування лідерів у формуванні партійної політики має наслідком централізований характер внутрішньої організації [3; 6; 12,517; 20,526].

Останнє із зроблених узагальнень, є підставою для подальших дослідницьких пошуків. Як вказував польський політолог А. Щербляк, демократична трансформація політичної системи в постсоціалістичних суспільствах зіткнулася з викликом централізації: більшість новостворе - них партій, а також "партії-спадкоємиці" комуністичних партій "були звичайними кліками прихильників, які зосереджувалися навколо окремих особистостей" [21,4].

Країни регіону належать до числа соціумів, де частка членів партій є нижчою аніж 5 % виборців, а Польща, взагалі, на початку цього десятиліття утримувала першість у Європі за показником найменшого відсотка партійців, що складав 1,15 %. Як зауважує польська дослідниця Т. Майцеркевич, такий скепсис центральноєвропейців, значною мірою, пояснюється їх комуністичним минулим: будь-яка політична структура сприймається апріорі як централізаторська сила, а в умовах існування насправді ієрархічної структури партійних організацій ставлення громадян до цього інституту є негативним, що, в свою чергу, ускладнює зовнішню комунікацію партій, зокрема з місцевими громадами, кожна з яких, окрім загальнонаціональних, має специфічні інтереси [14].

У контексті вивчення впливу різних акторів на розвиток місцевої демократії в постсоціалістичних суспільствах Центрально-Східної Європи виникає об'єктивна потреба проаналізувати роль партій у формуванні місцевих політичних еліт, які наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років стали основними провідниками становлення нового типу врядування на місцевому рівні.

У вітчизняній політології існує масив досліджень щодо особливостей партійного будівництва у країнах ЦСЄ, основні автори яких та зроблені ними висновки, були окреслені вище. Незважаючи на те, що особливості становлення нових партій, еволюції "партій-спадкоємиць" комуністичних організацій, електоральної бази окремих політичних сил, специфіки партійних систем є чітко окресленими, помітною є нестача досліджень впливу партій на місцеву політику, зокрема на політичні пріоритети місцевих політичних еліт. Водночас, адекватно дослідити особливості місцевої демократії в країнах регіону є можливим лише при умові чіткого розуміння механізмів та сфери впливу партійних сил на місцевих політиків, зокрема тих, які є представленими в органах місцевого самоврядування.

Оскільки, в українській науці, як вже було вказано, ця проблема не є достатньо дослідженою, виникає потреба у визначенні теоретичної основи та методологічного інструментарію аналізу впливу партій на політичні пріоритети місцевих еліт в постсоціалістичних суспільствах Центральної та Східної Європи, що, власне, складає мету нашої статті. Її реалізація сприятиме подальшому дослідженню місцевого політичного процесу в регіоні, зокрема кореляції національних та локальних політичних інтересів посередництвом партійних структур.

Перш за все, функціональною для наших потреб є концепція існування локальних партійних систем як інституалізованої взаємодії партій певної територіальної громади, яка відбувається в чітко визначеному інституційному та соціально-політичному середовищі. Для існування місцевих партійних систем необхідною умовою є функціонування політичних інститутів за "володіння" якими партії можуть конкурувати між собою: насамперед, місцевих легіслатур та відповідних виконавчих органів влади. Учасниками субнаціональних партійних систем - поряд з місцевими, можуть існувати регіональні системи - можуть бути осередки загальнонаціональних партій, а також так звані "регіональні" чи "місцеві" політичні сили, тобто такі, ареал діяльності чи, радше, впливу яких обмежується певною територією [17,124-128].

Місцеві політичні системи є найнижчим рівнем прийняття політичних рішень. Прийнято вважати, що характер локального політичного процесу залежить, насамперед, від демографічної величини громади, оскільки від кількості жителів залежить обсяг фінансових ресурсів, якими розпоряджаються місцеві органи влади, а, отже, їх політичний "порядок денний" тобто значимість та кількість політичних питань, які місцеві актори є спроможними самостійно вирішити: без необхідності інституційного залучення органів влади вищого територіального рівня.

Для малих громад із незначним бюджетом характерною є, так звана, політика "утримання". Політичний простір та "порядок денний" місцевої політики є обмеженим через відсутність потенціалу громади самостійно приймати політичні рішення з питань, які є важливими для її розвитку [10]. Також низьким є рівень ідеологізації політичного процесу, що підтверджується високим показником партійної, точніше - між партійної, - мобільності місцевих політиків. Політичні конфлікти, які виникають в муніципалітетах, зокрема, в середовищі представницького органу влади, пояснюються, передусім, особистими стосунками. Оскільки, прийняття рішень в малих громадах, в ідеалі, повинно мати консенсусний характер - в іншому випадку, можливим є виникнення соціальних конфліктів - "меседжі" виборчих кампаній є спрямованими на усі електоральні групи і мають об'єднавчий характер. Таким чином, об'єктивну виборчу перевагу мають незалежні кандидати, не пов'язані партійними програмними гаслами, тим більше, що у таких муніципалітетах політика використовує для потреб комунікації не політичні, чи будь-які інші організаційні, а, насамперед, соціальні мережі і так званий "ефект сусідства".

У більших муніципалітетах рівень схожості місцевого політичного процесу та загальнонаціональних політичних тенденцій є значно вищим, зокрема, через присутність і активну діяльність парламентських партій, структурну подібність місцевих партійних систем до вищих, за ієрархією, взірців. Є підстави стверджувати, що участь у муніципальній політиці у великих містах є стартовим майданчиком для залучення місцевих еліт до загальнонаціональної політики, зокрема, через посередництво партійних організацій. Тому, на відміну від малих громад, незалежні кандидати у депутати відіграють маргінальну роль у виборчому процесу, хоча, без сумніву, існують і винятки з цього правила [9].

У 1990-х - на початку 2000-х років з'явилися спроби застосовувати для аналізу місцевого політичного процесу концепцію коаліцій.С. Балік, аналізуючи результати виборів 2002 року у великих муніципалітетах зробив цікавий висновок: до складу коаліцій у місцевих радах, як правило, входять представники усіх переможців, тобто виникає фе...