Сільське господарство українських земель у складі Російської імперії

Криза середньовічних і розвиток нових соціально-економічних відносин у першій половині XIX ст. Наслідки політико-адміністративних нововведень для українських земель у складі Російської імперії, суперечливий характер розвитку сільського господарства.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Размещено на

Криза середньовічних і розвиток нових соціально-економічних відносин у першій половині XIX ст.

Наслідки політико-адміністративних нововведень. Початок XIX ст. ознаменувався спробами уряду Олександра І реформувати внутрішнє життя Російської імперії. Підтверджувалася «Жалувана грамота дворянству», чим додатково зміцнювалася соціальна база самодержавства, колишні колегії замінювалися міністерствами (1802), увага громадськості концентрувалася на проекті «державних перетворень» Михайла Сперанського та інших ліберальних заходах уряду. Але багато з них залишилися тільки на папері. Після повстання декабристів царський уряд у 1826 р. заснував Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії, чим було започатковано регулярну таємну поліцію. Посилилася цензорська служба й одночасно свавілля та зловживання чиновництва. Бюрократизація всіх сторін суспільного життя набрала за царювання Миколи І небаченої раніше сили.

Тривала уніфікація управлінської системи. У 1802 р. уряд ліквідував величезну Малоросійську губернію і натомість утворив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бессарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства. Щоб ослабити позиції польської шляхти після повстання 1830 p., царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської та Подільської губерній. Через три роки Сло-бідсько-Українську губернію реформовано в Харківську. Вся територія України була поділена на дев'ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку XX ст. Губернії поділялися на повіти.

Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру над окраїнами, ліквідувати їхні національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався розростанням адміністративно-чиновницького апарату й посиленням контролю над внутрішнім життям України. Ключові позиції в адміністрації займали переважно російські чиновники. Панування російської мови у канцеляріях, судах і побутовому спілкуванні заможної верхівки змушувало пристосовуватися до неї й ту українську інтелігенцію, котра хотіла зберегти національну культуру.

Україна тяжко переживала спробу уряду перекласти тягар утримання армії виключно на плечі селянства. З цією метою голова департаменту військових справ Олексій Аракчеев почав із 1817 р. насаджувати військові поселення. До 1825 р. у Слобідсько-Українській, Катеринославській і Херсонській губерніях власті розмістили 16 кінних і 3 піхотних полки. З'явилися вони також у Київській та Подільській губерніях. Україна наповнилась довічними солдатами, з дитинства відірваними від своїх батьків і народу. Військовий статут регламентував усе життя поселенців -- військову службу, роботу в полі, особистий час, родинні взаємини, у тому числі й одруження. Однак наміри царизму спертися у своїй політиці щодо України на своєрідне яничарське військо у вигляді військових поселенців зазнали невдачі. Деспотизм, нещадна муштра й жорстока експлуатація перетворили їх із вірних слуг на непримиренних противників режиму. Повстання бузьких поселенців у 1817, чугуївських -- у 1819, шебелинських -- у 1829 р. та інші стали серйозною пересторогою для царського уряду. Коли військо починає бунтувати, влада хитається. Тому уряд у 1857 р. мусив ліквідувати військові поселення, а поселенців перевести до розряду державних селян,

Зменшення кількості поміщицьких і зростання чисельності державних селян. На початку XIX ст. найчисленнішу верству селянства становили кріпаки, їхнє становище порівняно з попередніми роками погіршувалося. Дальше обезземелювання доповнювалося збільшенням різноманітних повинностей і податків. Найтяжчою формою визиску залишалася панщина. Хоч царський уряд і обмежував її трьома днями на тиждень, але поміщики навчились обминати закон. Вони продовжували давати кріпакам такі «уроки», які вимагали значно більше часу для виконання. Панщина надовго відривала селянина від власного господарства, зв'язувала його ініціативу та підприємливість. Але, доводячи кріпаків до жебрацького стану, поміщики тим самим підривали економіку й своїх маєтків. Розорений працівник був непридатний для панських ланів.

Російський уряд зробив спробу вийти з цього становища. У 1803 р. був виданий закон про так званих «вільних хліборобів». За ним поміщикам дозволялося звільняти селян із землею за викуп. Однак бажаючих дати волю кріпакам виявилося мало, і закон завис у повітрі.

Доведені до відчаю селяни тікали від своїх поміщиків на Південь, Кубань, Дон і там оголошували себе вільними людьми. Відбувався й організований відхід сільської людності з перенаселених регіонів України. Основним районом компактного переселення українців стала Кубань. Воно відбувалося своєрідними хвилями. В 1809-- 1811 pp. на її землі переїхало 66 тис., у 1821-- 1825 pp.-- 48 і в 1848-- 1849 pp.-- 14 тис. селян і міщан переважно з Полтавської, Чернігівської та частково Харківської губерній. Кубань заповнилася білостінними мазанками, національним українським одягом і говіркою. Зовнішньо вона мало чим відрізнялася від лівобережних українських губерній.

Чисельність поміщицьких селян на 1858 р. зменшилася до 49,9 % усього селянства. Найбільше їх було на Правобережній Україні, регіоні з досить міцними кріпацькими традиціями. Прагнучи звести Україну до загальноросійського рівня розвитку, царський уряд усіляко намагався уніфікувати вільні верстви сільського населення до стану державних селян. До них належали козаки, військові, обивателі, одно-двірці, кіннозаводські, частково старостинські, економічні, коронні, виморочні, банківські, відписні селяни, вільні хлібороби, євреї-землероби, колоністи, кантоністи, нижні військові чини та їхні нащадки тощо. Ці верстви мали й певні регіональні особливості. Так, колишні селяни коронних, ста-ростинських і ленних маєтностей Правобережної України, на відміну від своїх сусідів на Лівобережжі та Півдні, продовжували відбувати панщину в господарствах власників-орендарів. На Півдні чисельність державних селян збільшувалася насамперед за рахунок різних воєнізованих груп людей, місцевих мусульман, переселенців і втікачів із центральних українських та російських земель. На Лівобережній та Слобідській Україні переважну більшість цього розряду населення становили колишні козаки та їхні нащадки, які продовжували зберігати якщо не права, то згадки про своє привілейоване становище в минулому.

Кількість державних селян постійно зростала й на 1858 р. досягла 50,1 % усього селянства. Вони мали значно ширші права, ніж поміщицькі. На початку століття власті змушені були припинити передавання державних селян у приватну власність і приписування їх до казенних фабрик і заводів. У 1801 р. уряд дозволив їм купувати землі, що відкрило нові можливості для перетворення підприємливих селян на заможних землевласників. Тривалий час російський уряд забороняв державним селянам переходити до станів купецтва й міщанства, відкривати власні фабрики і заводи, займатися відкупами і підрядами. Але під тиском об'єктивних обставин та опору селян такі заборони з 1818 р. були відмінені зовсім або ж суттєво обмежені. Широкі права розпоряджатися землями мали козаки, однодвірці та іноземні колоністи.

Існувала невелика група удільних селян, що належали царській родині. Вони зосереджувалися переважно на Слобожанщині, Лівобережжі та в Катеринославщині. За своїм соціальним становищем удільні селяни наближалися до поміщицьких. Крім інших платежів, вони щороку сплачували певну суму на утримання царської сім'ї. Тільки в 1858-- 1859 pp. уряд відмінив їхню кріпосну залежність.

Суперечливий характер сільського господарства. Сільське господарство перебувало в неоднозначному становищі. З одного боку, розширювалися посівні площі під сільськогосподарські культури. Цей процес відбувався переважно за рахунок південного регіону, де вони протягом першої половини XIX ст. збільшились у 25 разів. Удосконалювалися технологія обробітку грунтів і знаряддя праці, господарства неминуче втягувались у товарно-грошові відносини. З іншого боку, селянські господарства центральних земель України економічно занепадали. Це проявлялося насамперед в обезземелюванні поміщицьких селян, наділи яких дедалі більше переходили у власність поміщиків. Останні на власний розсуд замінювали кращі селянські на свої гірші землі, відводили кріпакам наділи далеко від сіл. Напередодні реформи 1861 р. розміри полів уже не могли вдовольнити мінімальні життєві потреби кріпаків. Господарства поміщицьких селян замість необхідних для прожиття 5 десятин мали в середньому в Подільській губернії по 1,2, а в Чернігівській до 3,6 десятин землі на ревізьку душу.

Погіршувалась економічна спроможність і державних селян. Під тиском товарно-грошових та інших чинників вони часто змушені були продавати власні землі. Особливо активно цей процес відбувався серед козаків, військових обивателів і однодвірців Лівобережної України. уСаме тому обезэемелення державних селян цього регіону проходило швидше, ніж на Півдні. Розміри їхніх земель були більшими за наділи поміщицьких селян, але мало де доходили до рівня прожиткового мінімуму. На Лівобережжі й Правобережжі вони становили 3--4,6, а на Півдні -- 6,7--9,6 десятин. Навіть при відносно кращій забезпеченості землею господарства державних селян розорювалися, не могли сплачувати податки й перетворювалися на недоїмочні. Щоб стягнути борги, казна продавала майно, хліб, худобу боржник...