Новітня історіографія причин, перебігу та наслідків польсько-української війни 1918-1919 років

Дослідження подій збройного конфлікту між Польською державою і Західно-Українською Народною Республікою 1918-1919 років. Процес встановлення влади Західно-Української Народної Республіки, її поширення у містах Східної Галичини, Буковини і Закарпаття.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Новітня історіографія причин, перебігу та наслідків польсько-української війни 1918-1919 років

Шумихіна С. О.

Серед ключових проблем новітньої історіографії українсько- польських взаємин важливе місце посідає польсько-українська війна 1918 - 1919 років, під якою розуміють збройний конфлікт між Польською державою і Західно-Українською Народною Республікою. Дослідницький інтерес до цієї проблеми не згасає впродовж багатьох десятиліть, оскільки саме в цей період, з одного боку, поляки та українці відновлювали національну державність, а з другого, був започаткований новий етап польсько-українського протистояння, зумовлений агресивною політикою Польщі щодо західноукраїнських земель, де розгорнувся масовий національно-державницький рух. Питанням причин збройного конфлікту, його переростання у війну, аналізу її перебігу та наслідків присвячена численна література, однак її належний історіографічний аналіз досі відсутній. Мета пропонованої статті полягає в тому, щоб простежити процес нагромадження знань про причини, перебіг та наслідки польсько-української війни осені 1918 - літа 1919 років, при цьому основна увага звернута та новітню українську історіографію.

Переважна більшість українських істориків сходяться на тому, що польсько-українська війна 1918 - 1919 років була наслідком тривалої міжетнічної конфронтації, яка особливо загострилася в умовах розпаду Австро-Угорської імперії і створення на її уламках низки незалежних національних держав, у тому числі Другої Речі Посполитої та Західно-Української Народної Республіки. Як справедливо відзначив

О.Красівський, в польсько-українських стосунках у Галичині в 1918 - 1919 роках простежується певна еволюція негативізму у ставленні польських політичних сил до України, а українських - до Польщі. Головна причина війни полягала в різному баченні політиками територіальної приналежності Галичини та Волині. Українські політики вважали, що Українська держава повинна створюватися на землях, де більшість населення є українським, а польські політичні провідники виходили з того, що Польщамає бути відновлена у межах Першої Речі Посполитої. Примирення цих політичних програм унеможливлювалось їхньою негнучкістю, особливо з боку польської сторони, яка ґрунтувалася на "історичних" правах, а не на аналізі реальної ситуації.

Українська історіографія пов'язує початок воєнної конфронтації з подіями осені 1918 року, апогеєм яких стало збройне повстання у Львові, що поширилося на всю Східну Галичину, переросло в національно- демократичну революцію і вилилося в проголошення ще однієї української держави - Західно-Української Народної Республіки. Саме в ніч на 1 листопада українські військові роззброїли австрійські та угорські підрозділи, поліцію, захопили головні установи Львова - вокзали, пошту, намісництво, магістрат. Висвітлюючи ці події О.Красівський наголошує, що вони мали об'єктивні причини і носили характер революційного вибуху [1,77]. За Тимчасовим основним законом, прийнятим 13 листопада, до Західно-Української Народної Республіки увійшли майже всі українські етнографічні землі, що перебували під управлінням Австрії. Влада мала належати всьому українському народові, що обирає своїх представників до Установчих Зборів ЗУНР на основі загального, рівного, таємного голосування.

М.Литвин переконливо показав, що українські повстанці добре обдумали план дій, вони застали поляків зненацька і на перших порах утримували ініціативу. Однак розгубленість поляків не була тривалою. Вони розпочали мобілізацію своїх сил на боротьбу з українською владою. Активізувалось польське населення Львова, насамперед молодь [2,78]. Польські політики не примирилися з тим, що українськими землями в Галичині, Холмщині, Підляшші та Поліссі розпоряджалася самостійна українська держава, а тому вирішили за допомогою сили захопити ці землі та розпочали війну із ЗУНР. Саме тут криються причини, через які, на думку Б.Зубенка, розпочалася війна, котра обійшлася великими жертвами для обох народів [3,40-41]. Автор звертає увагу на те, що саме польські військові організації, а не українські, вдалися до застосування сили. Вони підняли у Львові збройний путч проти української влади ще 1-го листопада 1918, а польська держава негайно вислала на допомогу заколотникам великі військові формування. Л.Зашкільняк та М.Крикун у праці "Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів" наголошують, що воєнні дії за Львів поляки розглядали як вияв польської національної традиції, як символ польського патріотизму [4,450]. Полякам сприяли дві важливі обставини. По-перше, вони складали більшість у двохсоттисячному Львові, польське населення якого, часто навіть жінки і діти, не тільки підтримували своїх бойовиків та надавали їм допомогу, але й самі брали участь у вуличних боях. По-друге, полякам вдалося швидко сконсолідувати різні політичні та військові угрупування в місті, навіть ті, які раніше протистояли одне одному.

Сучасні історики, що досліджують історію Польщі, обстоюють думку, що однією з причин війни було загострення конфлікту в селі в період з осені 1917 - до осені 1918 років, який виник між українськими селянами і польською шляхтою, кожна зі сторін якого по-різному трактувала сутність вітчизни [5,193]. Важливим каталізатором польсько-українського конфлікту був споконвічний "голод на землю" в українському селі [5,190].

У новітніх працях істориків розгортання польсько-української війни пов'язується з процесом встановлення влади ЗУНР, її поширенням у різних містах Східної Галичини, Буковини і Закарпаття. З праць польських істориків стає очевидним, що польські політичні сили, відновлюючи Польську державу, заздалегідь готувалися до можливих воєнних дій за "східні креси". Як зазначив М.Козловський, основу створюваних збройних формувань Польщі на західноукраїнських землях склали осередки Польської організації військової, Польського допомового корпусу, Польських військових кадрів [6,130]. збройний конфлікт польський український

С.Макарчук переконливо показав, що проголошення ЗУНР, її збройний захист справили потужний вплив на формування національної свідомості українців, свідченням чого став міжвоєнний період. Перебуваючи у складі Польської держави, значна частина українського населення продовжувала боротьбу за відновлення власної державності. Незважаючи на внутрішні протиріччя та розрізненість тактики, анти- польський рух охоплював щоразу ширші верстви українського населення і демонстрував дедалі більшу консолідацію у боротьбі за державність.

У контексті досліджуваної теми окремого розгляду заслуговує вже згадана ґрунтовна монографія М.Литвина про польсько-українську війну, побудована на численних українських й польських документах. У ній звернута увага на те, що в УРСР проблема польсько-української війни спеціально не розроблялася, бо не визнавався сам факт "законності" ЗУНР і УНР [2,19]. Автор докладно висвітлив політичні й військові аспекти війни, вказавши, як основну її причину, на небажання польських політичних кіл погодитися з правом українського народу на самовизначення і створення самостійної держави на теренах, де він становив більшість [2,19]. Він, як і більшість українських дослідників, характеризують війну як національно-визвольну проти агресії Польщі на захист незалежної суверенної ЗУНР, що стала правонаступницею державницьких традицій Київської Русі і Галицько-Волинської держави на цих теренах. Цим пояснюють її народний характер, участь у ній на боці Української Галицької Армії національних меншостей - німців, євреїв, угорців, навіть поляків, частина яких визнала громадянство української держави. Саме завдяки її справедливому характеру до лав армії влилося не менше 125 тис. вояків, більшість з них - добровільно. Тож польсько-українська війна відчутно вплинула на розвиток національної свідомості, дала могутній поштовх зростанню патріотизму серед широкого загалу українського суспільства, особливо серед молоді.

Протилежних поглядів щодо характеру польсько-української війни дотримуються польські історики. У працях міжвоєнного часу провадилась думка про те, що польсько-українська війна носила місцевий характер. Українці, на їх думку, мали на своєму боці більшість населення та історію, а за поляками стояла сильніша господарська, стратегічна і культурна спадщина. Отже, вважали вони, то була братовбивча війна, яка завдала великих втрат обом народам. Але значна частина праць польських авторів, у тому числі мемуари воєначальників та інших часників тих трагічних подій, стверджують, що Польща та її збройні сили обстоювали історично польські "креси" і що перемога в тій війні - "історична справедливість". При цьому вони забувають, що прикарпатські землі були насильно приєднані до Польської держави у ХІУ ст.

Все ж, не дивлячись на різні думки щодо причин війни, українські історики одностайно наголошують на тому, що представники польської "народової демократії" були головними ініціаторами ведення активних наступальних дій під час польсько-української війни, спрямованих на приєднання західноукраїнських земель до Польщі. Виправдовуючи політику експансії в Східній Галичині, ендеки (народні демократи) заявляли, що "галицькі українці ніколи не мали власної національної політики", а "керівники східногалицького українізму ... не були нічим іншим як експозитурою берлінсько-віденського імперіалізму" [7,64].

Аналіз листопадових боїв у Галичині дав змогу історикам прийти до висновку, що польсько-українська конфронтація набула характеру партизанських дій, а відтак переросла у справжню маневрову війну. Дослідники приділяють велику увагу самому ходу воєнних операцій, зокрема, першої фази війни (листопад-грудень 1918 р.), боям за Львів, Перемишль, Дрогобич, Самбір та ін., створенню Української Галицької армії (УГА). З-поміж битв...