Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.

Причини визвольної війни українського народу, її хід та рушійні сили. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького. Внутрішня і зовнішня політика Б. Хмельницького. Переяславська рада 1654 р. та її наслідки. Суспільний розвиток українського народу.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Размещено на

«Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.»

ПЛАН

Вступ

1. Причини війни, її хід, рушійні сили, наслідки.

2. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького.

3. Внутрішня і зовнішня політика Б.Хмельницького. переяславська рада 1654 р. та її наслідки.

Висновки

Використана література

Вступ

Посилення соціального і національного гніту, якого зазнавав український народ від польської шляхти, підносило його рішучість до боротьби за своє визволення. І коли після селянська-козацьких повстань 1637--1638 pp. закабалення трудящих стало вкрай нестерпним, вони почали готуватися до збройних виступів проти гнобителів. Очолити їх було готове запорозьке козацтво, котре також терпіло всілякі утиски та поневіряння від Речі Посполитої.

Відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки помітно гальмували в середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення. Зазначені чинники були спонукальними, вони зумовлювали необхідність масового народного виступу саме в цей час.

1. Причини війни, її хід, рушійні сили, наслідки

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності, друга робила цю активність можливою -- створювала ґрунт для її розгортання.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді в багатьох галузях промисловості, не сприяла вона й формуванню єдиного ринку України.

Потерпали українські селяни і від здавання феодалами своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалаcя єврейськими підприємцями, які, маючи на меті в короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, і нещадно експлуатували селян і виснажували землі.

Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водночас вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. прийняв ординацію «Війська Запорозького реєстрового», яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладнювалась і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним з основних інструментів окатоличення в їхніх руках стала уніатська церква, яку активно підтримувала Римська курія. Папа Урбан (1623--1644) у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес передання католикам, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та поширення українських книг.

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки помітно гальмували в середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення. Зазначені чинники були спонукальними, вони зумовлювали необхідність масового народного виступу саме в цей час.

Важливими причинами, що робили можливим початок козацького повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запорізької січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави.

На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595--1657). Природжений дипломат, талановитий воєначальник, він мав високий авторитет серед дніпровської вольниці, у свої 50 років мав чимало заслуг у боротьбі з татарами, через що король навіть хотів призначити його керівником великого морського походу на Туреччину.

Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була епізодом трагедії поневоленого українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум'я великого повстання.

Зважившись на такий рішучий крок, Хмельницький зумів залучити до підготовки повстання кращих представників козацької старшини, котрі охоче взялися за цю справу. Але найбільш енергійним і послідовним залишався він сам, про що стало відомо польським властям. Коронний гетьман Микола Потоцький уже в 1646 р. називав Хмельницького «бунтівливою головою».

Переїхавши через Дике поле, Богдан Хмельницький прибув зі своїми соратниками на дніпровські острови за порогами, зупинившись спершу на Буцькому. Сюди на початку січня зібралося десь близько сотні запорожців. І лише тоді Хмельницький, як вважають зарубіжні дослідники, вирішує розіграти «кримську карту». Він відправляє посольство до перекопського мурзи Тугай-бея з повідомленням про готовність віддати полоненого сина мурзи без викупу. Природно, що Тугай-бей одразу ж прибув на Запорожжя. Вдячний за сина, він уважно слухає пропозиції Богдана, а саме: допомога у виступі проти війська Речі Посполитої буде віддячена багатими трофеями, татари одержать право на всіх полонених поляків.

Тижнем-двома пізніше Хмельницький виряджає офіційне посольство до Бахчисарая, пропонуючи союз кримському ханові. Той не дає конкретної відповіді. Однак поголос про зносини колишнього військового писаря з татарами розходиться дніпровськими плавнями, по запорозьких зимівниках і хуторах досить швидко. До втікача з Чигирина починають збиратися такі ж утікачі з різних місцевостей. На кінець січня їх уже налічується близько 250, щоправда, слабко озброєних, не забезпечених продовольством, боєзапасом.

Несподівно до січової пристані прибувають човни із харчами, зброєю та амуніцією для січової залоги, тобто для Корсунського реєстрового полку, і Хмельницький захоплює їх. Тепер його загін має достатню кількість усього необхідного, а сам він здобуває авторитет не тільки серед січовиків, а й серед реєстровців. Через два дні загін уже зростає до 300 добре озброєних вояк -- з'явилися й перебіжчики.

Польські офіцери Корсунського полку довідуються про місце перебування Хмельницького, стан його сил та укріплень. Повідомлення про це негайно відправляються до обох польських гетьманів, а також у фортецю Кодак. Та не втрачає часу і Хмельницький. Опівночі разом зі своїми побратимами він нападає на Корсунський полк.

На ранок Січ уже була в руках повстанців. Майже всі корсунці перейшли на їхній бік. Полковник Рурський з невеликою кількістю драгунів утік до Крилова, де повідомив коронного хорунжого Олександра Конєцпольського про бунт на Запорожжі.

Після цього Хмельницький, обраний старшим Війська Запорозького, звертається з універсалами до українського народу із закликом підніматися на боротьбу проти польської шляхти: «Прошу вашої ласки і господнього милосердя, щоб ви -- люди одного Бога, однієї віри та крові, коли я буду наближатися до вас з військом, пр...