Перекладацькі надбання в творчості І. Франка

Аналіз досягнень І. Франка як перекладача творів світової літератури і засновника сучасного українського перекладознавства. Дослідження специфіки його перекладів поетичних творів В. Шекспіра. Огляд художніх особливостей інтерпретації німецької літератури.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Размещено на

ПЕРЕКЛАДАЦЬКІ НАДБАННЯ В ТВОРЧОСТІ І. ФРАНКА

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Досягнення І. Франка як корифея українського перекладацтва

1.1 Роль І. Франка в українському перекладацтві кінця 19 - початку 20 ст

1.2 Здобутки І. Франка як перекладача творів світової літератури

РОЗДІЛ 2. Специфіка перекладацького методу І. Франка

2.1 Художні особливості інтерпретації німецької літератури у творчості І. Франка

2.2 Специфіка Франкових перекладів поетичних творів В. Шекспіра

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

І. Франко сприймав літературу як головну духовну опору нації в боротьбі за самозбереження. Майстер вимріював відбудову світової літератури на рідному ґрунті і, як М. Драгоманів, П. Куліш, П. Грабовський, а згодом М. Зеров, Г. Кочур і М. Лукаш та інші сподвижники, уважав саме цю споруду одним із засобів здобути інтелектуальну волю для своєї нації. Побудові цієї споруди присвятив повністю і подарував українській перекладній літературі, за власним висловом, «пожаданий та здоровий корм духовий» [56, т. 13, с. 121]. І. Франко цілеспрямовано вводив перекладну літературу в широкий потік національної культури - і не як побічний струмінь, а як один з її стрижнів. Усвідомити подвиг Франка-перекладача стало можливим лише завдяки Франковому п'ятдесятитомному виданню (1976-1986) [56] з трьома додатковими томами (2008 р.) [55] - наймісткішому щодо охоплення спадщини, найавторитетнішому в плані текстологічному [28].

«І. Франко як перекладач не має в нашому письменстві рівних ані за потужністю і широтою охоплення явищ світової літератури, ані за глибиною мистецької ерудиції, ані за напругою творчої волі, спрямованої на граничне розширення духовних обріїв світової культури», - справедливо писав М. Москаленко [39, с. 181].

Творчість І. Франка-перекладача та перекладознавця вже була предметом дослідження (О. Домбровський [17; 18], Р. Зорівчак [25-29], Є. Новосядла [42], В. Рагойша [47], Т. Шмігер [61] та ін.), однак систематичної роботи, яка зводила б воєдино, під одним кутом зору, всю перекладацьку спадщину І. Франка та його перекладознавчі погляди і форми засвоєння чужоземного тексту в контексті усієї діяльності письменника, громадського, політичного і культурного діяча, в українській науці ще немає. На жаль, і зараз можна повторити слова О. Мороза: «Мало сказано про Франка як перекладача. Не можна нарікати, що цій проблемі не приділяється увага. Перші розвідки з'явилися ще в 30-х роках минулого століття, а потім довготривалу мовчанку порушив Ю. Кобилецький у 1941 р. У повоєнний період до цього питання зверталися Ю. Ступак, М. Шаповалова, М. Білик, А. Кулінич, О. Фінкель, Я. Ярема, Ф. Неборячок, О. Домбровський, Т. Пачовський та інші, але жаль, що й досі немає праці, в якій би всебічно і глибоко була досліджена ця важлива проблема» [38, с. 14].

Саме недостатня кількість наукових досліджень стосовно перекладацьких досягнень І. Франка зумовлює актуальність нашого дослідження.

Мета роботи - розглянути здобутки І. Франка як перекладача і перекладознавця.

Відповідно до мети визначаємо такі завдання:

· З'ясувати значення діяльності І. Франка в українському перекладацтві кінця 19 - початку 20 ст.

· Окреслити здобутки І. Франка як перекладача творів світової літератури.

· Дослідити художні особливості інтерпретації німецької літератури у творчості великого «Каменяра».

· Проаналізувати специфіку Франкових перекладів поетичних творів В. Шекспіра.

Об'єктом дослідження є творчість І. Франка.

Предмет дослідження - досягнення І. Франка як перекладача і засновника сучасного українського перекладознавства.

Матеріалом дослідження слугували перекладацькі розвідки І. Франка, а також виконані ним переклади сонетів В. Шекспіра і творів німецьких поетів, а саме Й.-В. Гете, Ф. Шиллера тощо.

Дослідження здійснено на основі використання таких методів: історичних (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, ретроспективний), емпірико-теоретичних (аналіз, синтез), загальнонаукових (логічний, абстрагування, узагальнення, індукція та дедукція).

Теоретичне значення дослідження полягає в систематизації уявлень стосовно перекладацької діяльності І. Франка.

Практичне значення роботи - результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення даної теми, розробки навчальних курсів з історії українського перекладознавства, а також посібників для перекладачів, які працюють з поетичними текстами.

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ДОСЯГНЕННЯ І. ФРАНКА ЯК КОРИФЕЯ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДАЦТВА

1.1 Роль І. Франка в українському перекладацтві кінця 19 - початку 20 ст

Аналіз наукової літератури з теми засвідчив, що до 1880-х pp. в українській науці не було дослідника, який обґрунтував би фундаментальні перекладознавчі питання. Саме тому, на думку Т. Шмігера, зародження перекладознавства в Україні як наукової дисципліни відбулося в рамках Франкової творчості [61, с. 23]. Перекладознавча спадщина І. Франка цікавила багатьох науковців, та все ж існує ще чимало прогалин у її вивченні. Різні обставини й епохи по-різному стимулювали франкознавчі дослідження, але найбільше для вивчення перекладознавчої концепції І. Я. Франка в теоретичному аспекті зробили О. Домбровський, Ф. Арват та Р. Зорівчак.

О. Домбровський досліджував дантологічні зацікавлення І. Франка й захистив дисертацію на тему «Іван Франко - перекладач і популяризатор творчості Данте» [18]. Спираючись на постулати І. Франка про старанний вибір творів для перекладу, про орієнтацію перекладу на читачів-інтелігентів і читачів-селян, про максимальну точність відтворення, про ґрунтовне наукове вивчення тексту та про відтворення національної специфіки першотвору, О. Домбровський найбільше уваги приділяє стильовим та інтерпретаційним особливостям самих Франкових перекладів, чим продовжує франківську перекладознавчу традицію. Цікаво, що, посилаючись на Франкові принципи, він їх реконструює на основі кількох висловлювань. Так, невизначеним дотепер залишається питання орієнтації перекладу на читача, як його розумів І. Франко (враховуючи його прагнення до загальнонаціональної нормативної мови). Згодом О.Домбровський написав оглядову статтю «Іван Франко - теоретик перекладу» [17]. Дослідник виділяє десять тверджень, на яких базувалася перекладознавча концепція І. Франка - це й розгляд перекладів у системі національної літератури, й вимоги до перекладача (знання мов, володіння текстом), і аналіз перекладацької техніки [17, с. 329-330]. Перекладацька позиція І. Франка частково ілюструється прикладами з його перекладацької діяльності, але головний критерій суджень завжди був ідейно-тематичним, що є свідченням тогочасного політичного дискурсу. Важливу рису виокремив О. Домбровський: «Та в тодішніх умовах Франко вище ставив виховне завдання перекладу, ніж пізнавальне...» [17, с. 323].

Найзначнішою публікацією про І. Франка-перекладознавця стала праця Ф. Арвата «Іван Франко - теоретик перекладу (лекції із спецкурсу «З історії українського перекладу»)» [3]. Досліджуючи Франкові розвідки, передмови й рецензії, дослідник реконструює 17 теоретичних принципів, які стосуються теорії, історії та критики перекладу. Звісно, авторство не всіх вимог варто однозначно приписувати І. Франкові, як наприклад, що перекладати треба тільки з оригіналу, а перекладач повинен досконало володіти й вихідною, й цільовою мовами. Хоч у Франковій інтерпретації ці одвічні істини мають додаткове звучання: переклад народною, загальнонаціональною мовою позначав прагнення розділених кордоном українців до об'єднання й часто був вагомішим у нашій історії за політичні декларації. Ф. Арват розглядав Франкову творчість у ширшому контексті тогочасного поетичного перекладу й спостеріг, що саме І. Франко вперше провів межу між власне перекладом і переспівом [3, с. 9]. Отже, укладаючи схему українського віршового перекладу за ознаками розвиненості мови й високого стилю в 1920-х pp., М. Зеров міг частково спиратись і на спостереження І. Франка, але ніде на це не вказував, навіть у своїх працях про І. Франка [22; 23]. Окремим питанням належить виокремити вплив інших дослідників на перекладознавчу позицію І. Франка. Ф. Арват наголошує виключно на літературознавчій спадщині російських революціонерів-демократів [3, с. 7]_, що вмотивовано тенденціями радянської критики. Праці Р. Зорівчак [25-29] відкривають ще один надзвичайно важливий аспект Франкової наукової спадщини - це перший цілісний критичний аналіз перекладу в українському перекладознавстві. У своїх працях, наприклад, у рецензії на німецькомовні переклади творів Т. Шевченка чи студії «Каменярі...», І. Франко подає зразки лінгвостилістичного перекладознавчого аналізу, а вперше в українському мовознавстві засади лінгвостилістики обґрунтував О. Фінкель наприкінці 1920-х pp. Р. Зорівчак також дослідила націєтворчу концепцію перекладу, яку висунув І. Франко щодо перетворення української етнографічної людності в політичну націю [21, с...