Український правопис

ПРАВОПИС - сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. Правопис охоплює орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Український правопис сформувався на основі правописних традицій давньоруської мови, що ґрунтувалися на фонетичному принципі, за яким написання має відбивати вимову. Засади давньоруського правопису використовувалися в українській писемності 14-16 ст. У кін. 16 - на поч. 17 ст. в українському правописі усталився історико-етимологічний принцип, який зберігався до поч. 19 ст. Разом з тим, протягом 16-18 ст. в ньому формуються нові традиції, пов'язані з переозвученням літер алфавіту відповідно до живої української вимови.

Наприклад, за історичною традицією зберігалася літера ъ там, де у вимові звучав і, зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вънъ, жънка, тълько) у творах Івана Некрашевича, цією ж літерою передавався звук і будь-якого походження в Літописі Граб'янки 1710, іноді для цього звука паралельно з ъ вживалася й літера и (априля, потимъ, тилко), наприклад, у Літописі Величка 1720 і т. п.

За історико-етимологычним принципом двома літерами - ы, и, які читалися однаково, передавався і голосний и (<ы, і), що призводило на практиці до плутання цих літер і в інших позиціях (наприклад, у Літописі Величка: бытва, бытий, але димъ, новими, сина). Історико-етимологічного принципу стихійно дотримувався і І. Котляревський, який започаткував процес формування нової української літературної мови, та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абеткою, спільною з російською, але з відмінною від неї вимовою деяких літер.