Традиції середньовічного карнавалу в драматургії В. Шекспіра

Дослідження карнавальної традиції у драматургії англійського класика та iнтерпретацiя її крізь призму п’єс В. Шекспіра. Світоглядні засади епохи Ренесансу. Джерела запозичень Шекспіром елементів карнавалу. Наявність карнавалізації світу в драмі "Буря".
Краткое сожержание материала:

Размещено на

82

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. КАРНАВАЛЬНА КУЛЬТУРА ЄВРОПЕЙСЬКОГО РЕНЕСАНСУ

1.1 РЕНЕСАНС ЯК ДУХОВНИЙ, СВІТОГЛЯДНИЙ, КУЛЬТУРНИЙ ПЕРЕВОРОТ

1.2 ПОХОДЖЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ТЕРМІНУ “КАРНАВАЛ”

РОЗДІЛ 2. СВІТ КРІЗЬ ПРИЗМУ КАРНАВАЛЬНОГО ДІЙСТВА У П'ЄСАХ В. ШЕКСПІРА

2.1 КАРНАВАЛЬНИЙ СВІТ КОМЕДІЇ В.ШЕКСПІРА “СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ”

2.2 ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЛЮДИНИ ТА СВІТУ В ТРАГІКОМЕДІЇ “БУРЯ”

РОЗДІЛ 3. ЦИВІЛЬНА ОБОРОНА

3.1 ОХОРОНА ПРАЦI IНВАЛIДIВ

3.2 ОСНОВНI ЗАХОДИ ТА ЗАСОБИ, ЗА ДОПОМОГОЮ ЯКИХ ЗДIЙСНЮЄТЬСЯ ЗАХИСТ УЧНIВ ВIД ДIЇ ШКIДЛИВИХ РЕЧОВИН

3.3 СПОСОБИ IММОБIЛIЗАЦIЇ I ПЕРЕНЕСЕННЯ ПОСТРАЖДАЛОГО ПРИ ТРАВМАХ РIЗНОЇ ЛОКАЛIЗАЦIЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Будь-які міркування про сказане Шекспіром завжди розміщуються між пересічним та несподіваним. Без перебільшення можна сказати, що Шекспір завжди сучасний. Принаймні в Європі, включаючи, безперечно, слов'янські культури, його творчість у навчальних закладах вивчається як програмний матеріал. Звідси стає зрозумілим значення точних інтерпретацій його творів, особливо що стосується конституювання та сучасних тлумачень головної шекспiрівської проблематики, де одна з провідних позицій мала би бути закріплена за темою природи, хоча основною темою Шекспіра є, звичайно, людина, а не природа.

Шекспір (по-іншому, але не меншою мірою, ніж Рабле) заслуговує на те, щоб простежити в його творах нерозривний зв'язок з фольклорною традицією середньовічного карнавалу. Його творчість підсумовує довготривалий процесс еволюції середньовічної англійської драми, що, вийшовши з-під суто церковного контексту, обросла товстими нашаруваннями народних вуличних видовищ, фамільярно-майданною мовою, фізичним гротеском, тощо. У монументальній праці „Творчість Франсуа Рабле та народна культура Середньовіччя і Ренесансу” Міхайло Бахтін, шляхом детального аналізу, виявляє тісний зв'язок творчості Рабле з народною сміховою культурою Франції.

Однією з центральних точок дотику між середньовічним французьким фольклором і духом “Ґарґантюа та Пантаґрюеля” стає народний карнавал з усім його багатством мови, жестів, гротескових персонажів і всеохоплюючої гри. Схоже, що в англійській літературі не меншого детального аналізу заслуговує драматургія часів єлизаветинського театру, Шекспір зокрема. І хоча тим шляхом, що його проклав Бахтін у середині ХХ століття, вже пройшло чимало літературознавців у цілому світі, карнавальні елементи у п'єсах Великого драматурга стали об'єктом ґрунтовного дослідження нещодавно. Серед тих, хто звертався до теми карнавалу в контексті шекспірівського театру, варто згадати монографію польського критика і теоретика театру Яна Котта, присвячену Марлоу і Шекспіру, а також поодинокі розвідки сучасних британських та американських літературознавців. Переважна більшість досліджень на цю тему зачіпає лише одну-три п'єси Шекспіра. Хочеться вірити, що праця з гіпотетичною назвою “Творчість Вільяма Шекспіра і народна культура Середньовіччя і Ренесансу” ще чекає на свого автора, оскільки карнавальна перспектива погляду на Шекспіра відкриває нові можливості до розуміння так званих “неправильностей” у його п'єсах (суперечності між фабулою і текстом, жанрова неканонічність п'єс, “проблемні місця у тексті”, логічна чи причинно-наслідкова неузгодженість між окремими актами тощо), а більшість другопланових, позафабульних сцен у драмах англійського генія і поготів не піддається дослідженню без відчуття пульсації фольклорно-карнавального контексту театральних постановок часів Єлизавети І.

Сприйняття людини як істоти, вільної від будь-яких заповідей, було засновано на веселій, легковажній безтурботності. Як зазначає відомий російський дослідник О.Лосєв ”… в ранньому Ренесансі висувається на перший план вільна людська індивідуальність. В естетиці Передренесансу, у лоні католицької ортодоксії, ми відзначили поступовий і неухильний ріст філософсько-естетичного мислення в напрямку індивідуальних характеристик. Тодішні автори... намагаються формулювати вільну індивідуальність... З початку XV століття сильна і вільна людська індивідуальність виступає досить помітно і вже на досить міцній підставі. І подібного роду вільна людська індивідуальність назавжди залишиться характерної для епохи Ренесансу, хоча розумітися вона буде скрізь по-різному, її сила буде трактуватися досить примхливо, аж до повного безсилля, і навіть її самостійне субстанціональне існування теж буде завжди хитливим” [30; c. 124].

Поступово на зміну ранньому Ренесансу приходить усвідомлення необхідності базувати норми людської поведінки на чомусь більш солідному, ніж на одній ізольованій і “вільній” людській особистості: “Чим більше дозрівав Ренесанс, тим більше інтенсивно переживалася трагедія цієї ілюзорно-вільної людської особистості” [39; c. 213-214]. На останньому етапі Відродження, коли оголилися протиріччя епохи, був зруйнований оптимізм попереднього етапу. Криза ренесансного гуманізму на початку ХVІІ століття пов'язана з кризою ренесансного індивідуалізму, який був одним з наріжних каменів ідеології Відродження. Звільняючись від феодальної системи середньовіччя, людина Відродження усвідомлювала себе як самодостатню духовну й моральну силу, котра стверджувала себе, свою “богорівність” у великих діяннях. При цьому гуманісти вважали, що розумна й доброчесна природа людини спрямовує її по шляху добрих помислів та вчинків. Але хід суспільно-історичного життя заперечував ці постулати гуманістичної ідеології, руйнував оптимістичну віру у природжену доброту й розумність людської натури.

Як зазначає Д.Наливайко, “… ренесансний індивідуалізм дедалі частіше обертався своєю темною, “демонічною” стороною, - насильством і тиранією, аморальністю і підступністю, непомірним честолюбством. Зазнав краху ідеал ренесансної особистості - героїчної, гуманної, спрямованої до добрих діянь, натомість приходило нове розуміння людської природи як складної і суперечливої, здатної і до добра і до зла” [12; c. 6- 7].

Початок радянському науковому шекспірознавству поклав А. В. Луначарський. Перші праці, які глибоко висвітлили головні проблеми шекспірознавства, створили професори А.А. Смирнов та М.М. Морозов. Главою сучасного радянського шекспірознавства є професор А.А. Анікст, праці якого давно визнано прогресивною наукою в усьому світі. Провідними радянськими шекспірознавцями виступають Н. Берковський, Л. Пінський, І. Верцман, М. Урнов, Д. Урнов, серед українських літературознавців -- професор О.П. Шамрай.

Російський науковець А.Анікст у праці “Шекспір: Ремесло драматурга” [3] наголошує, що в шекспірівських трагедіях жінка - втілення гріха й зла; вона нездатна глибоко й тонко відчувати, а тому нездатна виразити це в мові. Чоловік (як правило, протагоніст), навпаки, - істота трагічна, здатна переживати, усвідомлювати дійсність не тільки розумом, але й серцем. Здатність думати серцем і є те ірраціональне, що в кінцевому підсумку знаходить своє відображення в потенційних фразах, котрі проголошують герої.

Взаємовідносини логосу й міфу - одна з найбільш досліджених проблем творчості Вільяма Шекспіра. Критик Л.Свиридова стверджує, що зв'язок цих категорій простежується в діхотомії шекспіризму / псевдошекспіризму. Під шекспіризмами розуміють створені поетом фразеологічні одиниці, наприклад: be all eyes, cakes and ale, triton of the minnows, а під псевдошекспіризмами - вирази, ними популяризовані [49, c.26].

Монографія А.Смірнова “Шекспір” стала єдиною теоретико-літературною працею, яка була створена в двадцятому столітті нашим співвітчизником. У ній розглядається історія створення, проблематика і художня своєрідність поетичних творів, трагедій та комедій драматурга. Дослідник наголошує, що серед творів англійського драматурга трагедія “Отелло” посідає особливе місце: вона слугує своєрідним кордоном між двома групами п'єс трагічного періоду, адже звернена однією стороною до найоптимістичніших трагедій драматурга, іншою - до кризових трагедій цього періоду.

Досліджував Н. Фрай також окремі твори Шекспіра. Із його критичним коментарем неодноразово видавали “Бурю”, яку автор заслужено поціновує як один із шедеврів драматичного поета [64]. До речі, в цьому виданні Фрай не перетворив аналізу “Бурі” на чисто міфокритичну проекцію, використовуючи тільки деякі моменти останньої у характеристиці етапів драматичного сюжету як магічного випробування окремих груп персонажів, або в інтерпретації магічного дару Просперо.

Серед робіт Фрая, безпосередньо присвячених Шекспіру, цікавою видається нам його рання праця “Аргументація комедії” [65]. Автор опублікував її майже одночасно з “Анатомією критики” й так само, як і у головній своїй книзі, обстоював поняття літературних модусів - високоміметичного (трагедія) й низькоміметичного (комедія), які разом із романтичним, міфічним та іронічним модусами, обіймають, за Фраєм, увесь спектр оповідних структур.

Відомий дослідник Ю.Шведов у своїх монографіях [50; 51; 52] поділяє шекспірівські трагедії ІІ періоду на дві групи: першу групу становлять п'єси, написані у 1599-1602 роках. Другу - трагедії, що виникли після 1604 року. Дослідник стверджує, що трагедії першої групи якнайкраще відображують глибоку ідейну кризу, що пережив поет на рубежі ХVІ -ХVІІ столітті. Ця криза була викликана насамперед тим, що буржуазні відносини, які остаточно утвердилися в англійському суспільстві, відкрито демонструвал...