Творчість Івана Вишенського

Прийняття постригу на горі Афон. Внесок Івана Вишенського в розвиток педагогічної думки. Православне, національне і релігійне притиснення українського народу в умовах Речі Посполитої. Філософська позиція І. Вишенського. Творча манера письменника.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Размещено на

Іван Вишенський

Найяскравішим, найоригінальнішим явищем серед полемічних писань стала творчість Івана Вишенського.

У долі й творчості цього подвижника навдивовижу точно віддзеркалилася суперечливість, трагічна розчахнугість його доби.

Відомості про життя письменника уривчасті й приблизні, почерпнуті з якихось згадок у його листах та скупих фактів з інших джерел. Народився він у 50-х роках XVI ст. у містечку Судова Вишня, що знаходилося між Львовом і Перемишлем (тепер воно входить до Львова). Такий висновок дослідники зробили на основі того, що свої твори полеміст підписував «Иоаннь мнихь Вишенский», «Иоаннь инок з Вишні»; а ченцем став у середині 80-х років XVI ст., маючи понад 30 років.

Вишенський Іван («Иоанн русин, реченый Вышенский», «Иоани мних Вышенский», «Иоан инок з Вишнъ») -- філософ і просвітитель, видатний український письменник, полеміст, критик і сатирик, культурний і громадський діяч кінця XVI -- початку XVII століття. Біографічні відомості про нього надзвичайно скупі. Відомо, що народився він між 1538-1550 рр., а помер між 1621-1633 рр. Походив із галицького містечка Судова Вишня, яке розташоване між Львовом і Перемишлем (нині Львівська область), з родини міщан або дрібної руської шляхти.

Його твори свідчать, що початкову освіту він здобув у Судовій Вишні. Родичі намагалися дати йому основи шкільної науки: читання церковних книг, писання, спів церковний. Змолоду І.Вишенський жив у Луцьку, потім при дворі вельможного пана князя Острозького (власника величезних маєтків, опікуна освіти і захисника православної віри, який заложив в Острозі першу руську Академію біля 1577 р.), де, ймовірно, належить до Острозького літературно-наукового гуртка. Опікуном Івана Вишенського і був князь Василь (Костянтин) Костянтинович Острозький. Приблизно в 70-80-х роках переселився в один із найвідоміших православних центрів -- Афон (Греція), де став ченцем-аскетом і прожив майже 40 років.

Цей реальний світ викликав у Вишенського відразу і відчай. Бо в ньому панство жорстоко визискує народ. Бо вищі верстви, навіть церковники (і католицькі, і православні), живуть аморально, паразитично. Бо загарбники знищують рідну віру, а своя еліта охоче окатоличується.

Після тяжких роздумів і вагань Іван із Вишні вирішує зректися цього світу, присвятити себе духовному вдосконаленню, наближенню до Бога -- стати ченцем. У середині 80-х років XVI ст. він прийшов на гору Афон (Атон), де прийняв постриг (обряд посвячення в монахи). Тут Вишенський вів украй суворий, аскетичний спосіб життя -- постійно постував, тяжко працював. Водночас він не поривав зв'язків із рідним краєм. Із багатьох монастирів Афона щороку в православні країни ходили численні групи монахів за милостинею для своїх обителей. Постійно відвідували Афон богомольці з України. З розповідей ченців та богомольців Вишенський знав, що відбувається на Батьківщині, й замислювався над тим, як запобігти лихові.

Слава про талановитого патріота-проповідника ширилася по всіх землях України. Друзі й однодумці, зокрема львівські братчики, пересилають до нього листи з проханням повернутися на Батьківщину, взяти безпосередню участь у боротьбі з польсько-католицькою і експансією, постійно спілкуватися з людьми, нести в народ Слово Правди. Однак він увесь час відмовлявся, вважаючи, що його полум'яні молитви до Бога й писання дадуть Україні більше користі.

Нарешті Іван Вишенський здався на умовляння й, очевидно, наприкінці 1604 р. прибув у Галичину, але із львівськими братчиками не дійшов згоди і відмовився виголошувати проповіді в їхній церкві. Річ у тім, що в програми своїх шкіл братчики вводили, крім православного богослов'я, ті ж науки, які вивчали в єзуїтських колегіях, зокрема піїтику, риторику, філософію, латинську мову, логіку, музику. Братчики вважали, що українська молодь має оволодівати досягненнями передової європейської науки. А палкий і непоступливий Вишенський був твердо переконаний, що лише православне віровчення врятує Україну, а всі новітні європейські науки й теорії -- «бьсовское навождение». Опанувавши ці науки, молоді українці приймали й чужу культуру, нерідко зрікалися свого, ставали покручами. Свідком численних подібних випадків Вишенський був сам ще в молоді роки.

Сутички з братчиками закінчилися тим, що Вишенський подався в Уневський монастир, а через якийсь час оселився у скиті Манявському. Як не намагалися братчики повернути видатного проповідника, та нічого не досягай. Пробувши в Україні близько двох років, Вишенський повернувся на Афон.

Через кілька років він ще раз відвідав Україну, але з тим же результатом. Відтоді залишався на Афоні до кінця днів.

В останній період життя Вишенський взагалі прийняв обітницю мовчання й усамітнився в печері. Ця печера була видовбана у прямовисному схилі гори, далеко від нижнього і верхнього її країв. Івана спустили туди на мотузках. І так само на мотузках спускали йому раз на тиждень кошик з нужденною їжею та водою. Часом, витягаючи кошик назад, виявляли там рукопис, який потім передавали на Батьківщину.

Іван Вишенський вніс певний внесок і в розвиток вітчизняної педагогічної думки. Його літературна спадщина -- це 16(17) трактатів і послань, написаних між 1588 і 1615 (1616) рр. Всі вони дійшли до нас у рукописних копіях. Десять із них об'єднано під назвою «Книжка», що складається із передмови і десяти послань: «Обличеніє діавола -- миродержця...» (1599--1600), «Писаніє...» князю Василію Константину Острозькому і православним христіанам Малої Русі» (1598-1600), «Порада» (1599-1600), «Писаніє до всіх обще, в Лядськой землі живущих» (1588), «Писаніє к утекшим од православної віри єпископам» (1588), «Ізвіщеніє краткое о латинской прелесті», «Загадка філософам латинським», «Слід краткій» (всі -- 1599-- 1600), «Новина».

Після впорядкування «Книжки» полеміст написав ще декілька важливих творів: «Краткословний отвіт Федула» (тобто краткослівна відповідь Петру Скарзі) (1601), Послання до стариці Домнікії (1605), «Зачєпка мудрого латинника з глупим русином» (1608-1609), Послання до Львівського братства та до Йова Княгиницького (обидва -- 1610), «Позорище мисленноє» (1615-1616).

Дослідники спадщини І.Вишенського поділяють її на два інколи на три періоди. Це - твори, написані до Брестської унії 1596 року або після неї. Здебільшого майже всі вони мають форму «послань» чи «писань», звернених до земляків. Він не готував свої твори до друку. За його життя анонімно було опубліковано в 1598 році в «Книжці» лише послання «От святой Афонской гори скитствующих». Це - перший варіант «Писання к утекшим от православной веры єпископам».

Твори Івана Вишенського оцінено сучасниками як «книга золото», неодноразово переписувалися, зокрема старообрядцями, і виражали визвольні прагнення народу, дотримуючись гуманістично-демократичної рівності всіх людей. Мова творів -- суміш старослов'янської та української народної.

Вишенський розкривав несправедливість існуючого суспільного ладу, боровся проти ідеологічної агресії «латинників» -- єзуїтів, папства загалом, проти Брестської унії 1596 р., проти окатоличення, вирішального значення надавав духовному очищенню та моральному вдосконаленню людини. Через усю творчість проходить ідея протиставлення Бога і світу, Бога й людини. Включившись у боротьбу проти католицької церкви та православних ієрархів, які перетворилися в «архіскотів», він звертається до ідеї докорінної відмінності небесного й земного.

Вишенський негативно і песимістично оцінює свою батьківщину, зраджену світськими і духовними владиками. Все це було реакцією на суспільно-політичну й ідеологічну ситуацію, що склалася в Україні наприкінці XVI -початку XVII століття. Вишенський прагнув розкрити широкий спектр філософських проблем: онтологічних, гносеологічних, етичних, соціально- політичних, які розглядались у контексті осмислення людини, її щастя, звершень.

Філософське світосприйняття І. Вишенського ґрунтується на текстах Св. письма, писаннях Йоана Дамаскіна, Григорія Богослова, Василія Великого, Єфрема Сиріна, Йоана Златоуста, Діонісія Ареопагіта та інших. Велике значення для дослідження його творчості має авторське ставлення до античної, греко-римської філософської спадщини. Він відкидав філософське вчення Платона і Арістотеля, античних філософів, повчання світських і західних церковних діячів, замість їх «поганського вчення» ставить вчення православних Петра і Павла, філософію Діонісія Ареопагіта, Василія Великого, Григорія Богослова та інших візантійських православних діячів, фактично Вишенський сприймає ідеї «поганської» філософії, але у сукупності з східно-християнським віровченням.

Вишенський трактує бога як вічну самочинну основу, невичерпний розум, абсолютну істину. У його концепції бог не тільки творець світу, людини, усього буття, а й ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності і принципів, які наставляють людину, щоб її земне життя підготовляло до духовного безсмертя. Шлях до Бога, за Вишенським, містичний, це -- самоочищення та просвітлення.

Філософська позиція І.Вишенського поєднується з нагальними проблемами православних, національним і релігійним гнітом українського народу в умовах Речі Посполитої. У його поглядах спостерігається категоричність, максималізм, відмова визнати взаємопроникнення протилежностей. За певної обмеженості він нехтує не всім «мирським» життям. Наука і школа, на його думку, мають готувати людину до сприйняття божественних істин, спиратися на «евангельский розум», від якого відійшла латинська наука і школа, адже нові російські філософи «не знають в церкви ничтоже читати -- ни Псалтыри, ни...