Особливості драматургії в творчості Лесі Українки

Аналіз головного змісту драм Лесі Українки, їх сюжети, тематика та стиль, ідея та художня форма. Зв'язок драматичних творів з еволюцією світогляду автору. Роль театру в житті української поетеси, оцінка його впливу на творчий шлях Лесі Українки.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Размещено на

Вступ

Нова (модерна) драма - це драма почувань, передчуттів, докорів сумління, драма неспокою. Епоха модерну в українській драматургії представлена останніми п'єсами корифеїв українського професійного театру, міфопоетичними поемами Лесі Українки, експериментально-психологічною драматургією В. Винниченка, символістичними етюдами Олександра Олеся.

Повний розвиток драми нового типу і виведення її на європейський рівень пов'язаний з ім'ям Лесі Українки. Новаторські риси її драматичної творчості виявляються у новому підході до зображуваної дійсності - новоромантичному, де герой - не виняткова особистість, а звичайна, хоча й непересічна людина, яка починає усвідомлювати свої права. Леся Українка чи не першою робить спробу осмислити людську суть, художню реальність як міф (у цьому вона не мала попередників не тільки в українській, а й світовій літературі), намагається розв'язати «вічні» проблеми любові, свободи або несвободи, людини й надлюдини, зради, творчої особистості, її духовного зростання, самовдосконалення («Лісова пісня»), національної свободи.

Леся Українка реалізує свідомо поставлену мету - вивести українську літературу з обмеженого кола провінційних, «хатніх» тем на обрії загальнолюдські, світові. Досконалу вишукану мову її творів збагатили нові художні засоби - диспут, дотепний діалог, пересипаний блискучими думками, афоризмами, народними піснями, легендами і повір'ями.

Проте, попри літературну вартісність поетичної драми критиками, театрознавцями іноді применшувалась її сценічно-театральна цінність. За спостереженнями Я. Мамонтова, драматичним поемам Лесі Українки бракує власне драматизму, а вимогам театральності відповідали передусім «Камінний господар» і «Оргія».

Такий тип тексту з особливою увагою до динаміки, декламаційно-риторичних можливостей, ритмізації, мелодики слова не виключав його придатності до сценічного втілення. Безумовно, драматичні поеми Лесі Українки потребували театру іншого типу - з орієнтацією на сугестивні властивості декламації, драматургію мовлення.

Серед критиків, які займаються дослідженням літературної спадщини Лесі Українки, варто назвати таких: О. Бабишкін, Л.Міщенко, П. Одарченко, О. Ставицький, М. Боженко. Твори письменниці аналізували: М. Зеров, Б. Якубський, М. Драй-Хмара, Є. Ненадкевич, П. Рулін, О.Білецький.

Актуальність теми дослідження полягає у детальному вивченні, аналізі драматичних творів Лесі Українки та постановка цих творів на сценах театрів. Аналізу художньої майстерності Лесі Українки присвячені студії М. Зерова, М. Драгоманова, Н. Жулинського, Ю. Шереха - Шевельова.

У процесі роботи використовуються матеріали з українських та закордонних бібліографічних джерел і тексти досліджуваних творів: «Одержима», «На руїнах», «Бояриня», «Вавилонський полон», «Лісова пісня». З ними можна ознайомитись в списку джерел літератури.

Мета роботи - визначити основні тенденції розвитку драматичних творів Лесі Українки, проаналізувати жанрово-стильові особливості та віднайти національну основу цих текстів; дослідити сценічне мистецтво поетеси, що помітно вплинуло на розвиток українського театру.

З мети випливають такі завдання:

1. Проаналізувати драми Лесі Українки;

2. Охарактеризувати сюжети, тематику поем та проаналізувати стиль, ідейний зміст і художню форму п'єс поетеси;

3. Простежити зв'язок драматичних творів з еволюцією світогляду Лесі Українки;

4. Проаналізувати роль театру в житті української поетеси;

5. Проаналізувати, чи відповідає якість драм Лесі Українки особливостям театральних постановок.

Мета і завдання обумовили структуру роботи. Вона складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Об'єктом дослідження є розвиток театрального мистецтва та драматичні тексти поетеси, як зразок літературного твору.

Предметом курсової роботи є драматичні поеми Лесі Українки та її роль у формуванні засад модерного українського театру.

Методи дослідження: аналіз, синтез, узагальнення, моделювання та опис.

Наукова новизна полягає у детальному дослідженні драматичних творів в українській літературі, їхнє значення для минулого, теперішнього та майбутнього покоління та постановка драм на сцені театру.

Практичне значення курсової роботи полягає в доцільності використання її результатів у навчальному процесі: при написанні курсових та кваліфікаційних робіт студентами, у дослідницькій діяльності та у проведенні позакласної роботи вчителя-літератора.

1. Особливості драматургії творчості Лесі Українки

«Мистецтво початку ХХ століття з усією багатоликістю його проявів інтерпретувалося теоретиками під знаком модернізму. Застосування до української драматургії цього періоду термінів «реалізм», «неоромантизм» та «соцреалізм» презентує викривлену картину означеного явища. По-перше, це спотворює і обмежує значення справжніх тенденцій розвитку, а по-друге, штучно виокремлює українську драматургію зі світового процесу. Автори цього періоду - Леся Українка, Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Микола Куліш - досліджувалися і науковцями з відмінними від згадуваних, сучасними методологічними засадами (Н. Кузякіна, М. Ласло-Куцюк, І. Мамчур, М. Жулинський, Л. Танюк, В. Брюховецький та інші), але переважно як окремі феномени. Як явище в цілому українська драматургія не співвідносилася із загальноєвропейським процесом зародження нової драми, появи різноманітних течій модернізму. Особлива увага приділяється драматургії кінця 1920-х початку 1930-х років, як кульмінаційному періоду в розвитку українського мистецтва. Зауважимо, що обмеження дослідження 30-ми роками зумовлене не внутрішніми, а насамперед зовнішніми причинами - наступ реакції тоталітаризму, репресії стосовно будь-якої інакшості мислення і відповідно уніфікація й примітивізація, зокрема, драматургії.

Модернізм у кожній національній літературі мав свої особливості. У формуванні українського модернізму значну роль відігравало не тільки західне мистецтво, але й «філософія серця», споріднена з філософією життя. Західноєвропейські модерністи уникали соціальних і політичних проблем. Українські, за винятком молодомузівців і неокласиків, заангажовані національними питаннями. «Це, - як зауважив В. Пахаренко, - негативно позначилося на художньому, естетичному рівні творів (зокрема у Івана Франка, Лесі Українки, Олеся, Вороного, Володимира Сосюри, Олени Теліги, Василя Симоненка) проте й увиразнювало актуальність, величезне значення і авторитет українського модерного письменства в житті нації, не давало йому (письменству) змізерніти, перетворитися лише на розвагу. Цікавою у цьому контексті є духовна еволюція трьох представників раннього українського модернізму - І. Франка, Лесі Українки та М. Коцюбинського, які починали як реалісти».

Захоплюючись ідеями соціалізму в молоді роки, І. Франко згодом відкинув теорію класової боротьби, розкрив згубність комуністичної ідеології. Про духовну еволюцію Лесі Українки та М. Коцюбинського свідчать твори «Бояриня», «Fata morgana», «Невідомий».

У розвитку модернізму можна виділити три етапи: декаданс, власне модернізм і авангардизм. Особливості власне модернізму виявилися у творчості таких письменників, як Франц Кафка, Ернест Хемінгуей, Герман Гессе, Вільям Фолкнер, Габріель Гарсія Маркес, Василь Стефаник, Іван Франко, Леся Українка, Микола Хвильовий, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус. Період власне модернізму тривав від початку XIX століття до 60-х років XX століття [24, 82]».

«Неоромантизм - стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Термін «неоромантизм» використовували у 20-х роках О. Дорошкевич, О. Білецький, Я. Савченко, М. Доленго. Ця течія була, мабуть, найсильнішою в новітній українській поезії. Неоромантики відмовилися від народницької тематики і поетики, шукали нових тем і засобів образного вираження [24, 86]».

«Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули раціоцентризм, матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Вони представляли свої ідеали в яскравих художніх образах, виняткових героїв у виняткових обставинах, зосереджували увагу на дослідженні внутрішнього світу людини. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки і строфіки. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента («Червона зима» В. Сосюри), вони поетизували революційні події («Залізниця» В. Сосюри, «Повстання» В. Еллана-Блакитного, «Слово о полку» М. Бажана), історичних осіб («Тарас Трясило» В. Сосюри, «Галілей» Є. Плужника, «На Ігоревім полі» Т. Осьмачки, «Бондарівна» Марка Вороного), висловлювали тугу...