Життєвий шлях поета Василя Симоненка. Його дитинство, годи освіти на факультеті журналістики у Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка. Участь у клубі творчої молоді, сімейне життя. Перелік творів письменника. Вшанування пам’яті у Черкасах.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Реферат

на тему

Життєвий шлях Василя Симоненка

Студента І курсу,

Крупського СтаніславаОлександровича

Вступ

Чесний і чистий, він нагадує велику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп'яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри і затихла...

Зараз вважають, що його біографію треба вивчати як частку історії України. Його називають «символом національного пробудження», «сурмачем епохи», «витязем молодої української поезії», одним із кагорти письменників - шістдесятників. «Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце», -- це його останні рядки в щоденнику, записані 20 вересня 1963 року. А 14 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Він не дожив три тижні до свого 29-річчя.

Важка невиліковна хвороба вперто і послідовно вимучувала його тіло. А що ж знесилювало його дух, його непокірну думку, яка з такою надією «вхопилася» за проголошені на XXII з'їзді партії принципи демократизації суспільства? Василь Симоненко повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була немилосердною... Хотів і далі, як його перехожий, «натхненно і мудро творить ходу», не боявся спіткнутися і почути докори: «Треба дивитись ото під ноги, так можна й голову втратить...», волів дивитися прямо, але вже дихала смертельним холодом недуга, навколо стискалося чорне кільце недовіри та ідеологічних звинувачень.

То хто ж він, «Вітрило духу свободи і демократизму» - Василь Симоненко?

1. Життєвий шлях поета

«Я, Симоненко Василь Андрійович, народився 8 січня 1935 року в селі Біївсьці, Лубенського району, Полтавської області в сімї колгоспника.

Мати - Щербань Ганна Федорівна - працювала в колгоспі з дня його заснування до осені 1957 року. Батько - Симоненко Андрій Леонтович залишив сімю, коли мені не було ще й року. З того часу шляхи наші не сходилися» - писав у своїй автобіографії В.Симоненко.

Його батько був «той козак, що все гуляє», і коли він пішов із сім'ї Ганна Федорівна повернула собі своє дівоче прізвище Щербань. Здавалося, вона мала б викреслити свого чоловіка з пам'яті, проклясти його, але вона цього не зробила і до кінця свого життя була вірною своєму першому коханню - Адрієві.

А потім розпочалася війна. Мати з сином вистояли та все чекали, що батько поверниться. Він повернувся з війни, але не в сім'ю, тому Симоненко пізніше писав: «…В мене була лиш мати та був ще сивий дід, нікому не мовив тато і вирив, що так і слід…».

Після закінчення середньої школи в с. Тарандинцях із золотою медаллю Василь Симоненко у 1952 році вступив на факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка.

Наприкінці 1956 року разом із своїм однокурсником Станіславом Бериченком, Висиль Симоненко приїхав до Черкас на переддипломну практику в газеті «Черкаська правда». Їм пощастило не тільки тим, що в газеті був чудовий творчий колектив, а ще й тим, що там були вільні посади працівників. І їх офіційно зарахували до штату редакції, а до Києва вони їздили тільки на екзамени та писати й захищати дипломні роботи.

Високого, чорнявого із глузливими карими очима Василя часто закохувалися дівчата та й він закохувався, але все це було якось не серйозно, легковажно. Друзі-практиканти запримітили молоденьке, вродливе дівчисько Люсю, кур'єра обласної друкарні, і почали залицятися до неї. У сизих хмарах диму, бо надто часто палив цигарки, з'явилися рядки:

«І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти…

Прийшла любов непрохана й неждана --

Ну як мені за нею не піти?».

Перелити своє п'янке, солодке кохання він міг, а от зізнатися у почуттях Василь соромився та й Станіслав завжди крутився біля Люсі.

Якось вони сиділи в трьох і Василь сказав: «Люся… Люся…Я боюся, що улюблюся…». Станіслав сприйняв Василеве зізнання в коханні, як жарт, а от Люся відчула, що у сказаних словах приховувався вітер мрій та неспокою. Через місяць вони відгуляли весілля. Василеві було 22 роки. Своїм одруженням Василь багато кого здивував. Він на той час уже - молодий майстер журналістики, поет. А хто була Люся? - кур'єрка, бігала за редакцією в друкарню і назад. Та кохання було у Симоненка справжнє й сильне і він віддався йому сповна.

Незабаром народився син Олесь, отримали квартиру. Квартира була на останньому поверсі і невеличка, двокімнатна, але з видом на Дніпро. З її балкону можна було помилуватися панорамою Черкас. Саме тоді до нього в Черкаси приїхав батько. Василь привітав його, щиро пригостив, запросив переночувати, а вранці сказав: «…А тепер батько бувайте здорові, Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав Вас щодня…», - а от стареньку матір забрав до себе з села. Ганна Федорівна продала свою хату, зібрала не хитрі пожитки і поїхала до Черкас. В одній кімнаті жив Василь з дружиною, а в другій - Василева мати з онуком Олесем.

Одного дня в редакцію прийшла поетеса-початківець Ніна Черняк, нині редактор Черкаського обласного радіо, а тоді - скромна працівниця елекростанції, принесла зошит своїх віршів. Симоненко прочитав ці вірші і сказав: «…Ось ти - гарна і молода, але на тобі, вибач, поношене пальтечко, старенький шарф, а надінь на тебе гарну сукню, сережки, намисто, а на груди брошку з діамантами, глянеш на тебе - і погляду не відведеш. Не Ніна Черняк, а справжня принцеса. Так і в поезії: ти пишеш просто і в цьому є своя краса, а проте, якийсь рядок повинен засяяти справжнім діамантом …». Вибрав один вірш і запропонував до нього свої «слова-діаманти» з ними вірш можна було друкувати. Довго для Ніни в редакції шукали пристойного псевдоніму, перебрали з десяток, аж поки Василь не запропонував: «… Принцеса Діана Рене…». Так з легкої руки Василя Симоненка в літературу прийшла Ніна Черняк.

1960 року в Києві під впливом Хрущовської відлиги був створений клуб творчої молоді. Василь Симоненко зі щирим юнацьким запалом вірив, що усі випробування, які випали на долю народу, скінчилися, а ті негативні явища, які залишилися в суспільстві - «залишки зими», що відходить назавжди. У той час Василь уже працював завідуючим відділом новоствореної газети Черкащини. Він разом з художницею Аллою Горською обійшов десятки сіль навколо Києва, опитав сотні людей, виявив урочище, де, за свідченням селян, «більшовицькі кати» ховали сліди свої злочинів.

Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биковнянського лісу він побачив хлопчаків, які гайсали у футбол. За м'яча їм правив череп з діркою в потилиці, ще два черепи позначали лінію воріт. Після цього, він разом із іншими членами клубу, складає і надсилає до Київської міської ради меморандум із вимогою оприлюднити місця знаходження масових поховань і перетворити їх у Національні місця скорботи та пам'яті.

Дружині Василя Симоненка не подобалося те, що її чоловік часто їздив у відрядження, вона вважала, що у нього є коханка. Вона перестала вірити у його любов, почала дорікати і часто повторювати: «… Ти - величина, а я -хто?...». У таких випадках В. Симоненко казав: «Малюсю, все одно я люблю тебе більше, ніж ти мене, більше!… Розумієш?».

Одного разу Симоненко зустрів на вулиці Ніну Черняк, дізнався, що і в неї не склалося сімейне щастя. Вона вагітною пішла від чоловіка, хотіла навіть покінчити життя самогубством. Василь довго дивився їй у вічі, а потім мовив: «Ти знаєш, що ти -- людина. Ти знаєш про це чи ні?». Наступного дня Ніна прочитала ці слова в газеті. Цей вірш повернув їй віру до життя. Через деякий час Василь прийшов з товаришем до неї свататись. Ніна спочатку подумала, що Симоненко сватає до неї свого товариша, але коли зрозуміла, що сватається Василь, відмовила, адже в нього була дружина, син. «Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе інколи позлюся, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять -- смерті в очі подивлюся...» - ці рядки написані ще в 1955 році, але здається, що вже тоді Василь Симоненко передчував свою долю, адже й дотепер, його смерть обкутана туманом запитань, здогадок та пліток.

А влітку 1962 року до В. Симоненка завітав земляк із рідного села, він пригостив його, а потім поїхав на вокзал проводжати, коли той сів у потяг, Симоненко пішов до привокзального буфету, щоб купити цигарок, а він був закритий, хоча за розкладом було хвилин п'ятнадцять до закриття. Василь обурився, а буфетниця ж підняла крик. На шум і гам прибігли двоє міліціонерів, не підозрюючи нічого, Василь пред'явив їм своє редакційне посвідчення. Міліціонери схопили його за обидві руки, заламали на спині і на очах здивованого натовпу потягли до привокзальної кімнати міліції.

І до нині, усі хто знали Симоненка переконані, що ця історія була лише формальним приводом для його затримання. Тієї ночі Василь опинився у камері лінійного відділення міліції у м. Сміла, що за 30 км від Черкас, і коли його звідти визволяли редакційні колеги, він був увесь синій від побоїв.

Відтоді, ніби щось обірвалося всередині, хвороба вперто і послідовно вимучувала його тіло. Ходили різні чутки: одні говорили, що в нього хворі нирки, інші, що побоями в каталажці міліціонери припекли його на мученицькі вмирання. Він лежав у номенклатурній обласній лікарні м. Лексенупру. Його дружина взяла за власний рахунок відпустку і майже жила у палаті. До нього ходили друзі, колеги і Ніна Черняк, його Принцеса Діана Рене.

О...