Драматургія Євгена Плужника у контексті його доби

Людина фрейдистського типу як головний герой Плужникової доби. Екзистенціалізм як напрям у літературі. Проблема вживання в "роль будівничого", або спроба знищити "старе коріння". Драматург, що балансує на межі прихованого антагонізму із суспільством.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Вступ

Якщо розвиток західноєвропейської «нової драми» та театру був послідовним, тобто їх становлення завершилося перед Першою світовою війною, то становлення нової української драми та режисерського театру відбулося лише на межі 1917-20-х рр. У цей період в українському драматичному та театральному мистецтві виникає репертуарна криза. Вона проявляється у зверненні до постановок художньо примітивних політагіток, інсценізації вітчизняної та зарубіжної класики.

Прикметним є те, що простежується вплив двох взаємовиключних тенденцій: поглибленого психологізму на основі фрейдизму та антипсихологізму. Відбувається заміна індивідуального психологізму на проблему самоідентифікації особистості як психологічний аспект буття у новій, швидкозмінній реальності.

У вирі такої провокативної і суперечливої дійсності з'явилися драматичні шедеври Євгена Павловича Плужника. Складні перипетії доби не оминули і його. Як і інші відомі драматурги (Я. Мамонтов, В. Винниченко, М. Куліш), він по-своєму переживав і відтворював те, що найбільше хвилювало душу і боляче зранювало серце.

Актуальність проведеного дослідження визначається необхідністю заглиблення реципієнта в часопросторовий контекст умов, які створило радянське суспільство для українського генія, силоміць втиснувши його в свої рамки. Як нам відомо, історична ретроспектива яскраво засвідчує політичну апокаліптичність епохи, яка зламала багато людських доль і дії якої були спрямовані, перш за все, проти української інтелігенції. Особливу увагу при цьому варто зосередити на психологічній спорідненості Плужникового героя (його внутрішнього «я») із героями п'єс інших драматургів, які теж відповіли бурхливою реакцією на прогресуючі суспільні зміни.

Євген Плужник, незважаючи на полігамність свого творчого доробку, надав перевагу драматургії. Саме в ній він поєднав екзистенційну самотність героя з динамікою світу, що його оточував, і разом з тим зробив цього героя символом письменницької долі в контексті доби.

Таємницю творчого феномену Євгена Плужника розгадувало чимало науковців. Серед них можна відзначити наукові розвідки Л. Череватенка, М. Жулинського, дружини найближчого друга Євгена Плужника Григорія Косинки Т. Стрілець-Косинки, соловецького санітара, який був свідком відходу поета у вічність М. Тайги, а також Г. Токмань.

На особливу увагу заслуговують праці аналітичного характеру, що стосуються його творчості. Серед них слід назвати дослідницькі роботи Л. Череватенка, Г. Токмань та Л. Скирди.

Л. Череватенко не тільки докладно дослідив історію життя Євгена Плужника у своїй статті «Поет на Соловках і вдома», він ще й здійснив детальний аналіз його п'єси «Змова у Києві». При цьому дослідник не оминув увагою історичних подій, які лягли в її основу (стаття «Від Дніпра і до «Дніпра»).

Якщо вищезазначений науковець розглянув лише одну п'єсу драматурга, не вдаючись при цьому до спроби розкриття глибинних причин вчинків його героїв, то Г. Токмань спробувала здійснити підтекстовий аналіз його творчості.

У своїх статтях під назвами «Скривавлені сліди» й «Огниста радість», «Це закон: замруть червоно жили..», «Чи знав Євген Плужник, що він екзистенціаліст?» та інших авторка пропонує нашій увазі літературознавчу та філософську оцінку його творчості.

Щодо такої дослідниці, як Людмила Скирда, то її внесок полягає в тому, що вона, розглядаючи п'єси Євгена Плужника «Змова у Києві», «Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті» вдається до ґрунтовного аналізу їхніх героїв. Дослідниця дає значеннєву оцінку його драматургії як складової історії української літератури.

Та незважаючи на численність робіт, присвячених цій особистості, і досі залишається недостатньо вивченою проблема характеру протистояння Євгена Плужника з добою, в якій він творив.

Відповідно, мета дослідження - проаналізувати творче надбання Є. Плужника на історичному тлі доби, визначивши ступінь впливу соцреалістичного канону на письменника.

Мета передбачає виконання таких завдань:

- простежити функціонування екзистенціалізму в літературі загалом, а також його реалізацію у творчості письменника;

- дослідити, якою мірою ідеологія радянської влади позначилася на розвитку драматичного мистецтва;

- визначити відмінність драматургії 20-3 0-х років від тієї, яка їй передувала;

- довести, що провідний герой Євгена Плужника не здеградував у середовищі, яке його оточує;

- виявити вплив психоаналітичного чинника, зокрема фрейдизму, на формування характерів героїв Плужникових драм;

- дослідити проблему амбівалентності людини у контексті доби (на прикладах п'єс «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті» та «Змова у Києві»).

Об' єкт дослідження - п'єси Євгена Плужника «Змова у Києві», «Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті».

Предмет дослідження - життєвий і творчий шлях Є. Плужника, а також ставлення письменника до політичної ситуації в країні та вплив соціальних догм на творчість автора.

Відповідно до завдань, структура дипломної роботи передбачає наявність вступу, двох розділів, які мають свої підрозділи, висновків та списку використаної літератури.

Метою вступу є ознайомлення з головними положеннями дипломної роботи.

Перший розділ під назвою «Євген Плужник - екзистенціаліст», який має два підрозділи - «Екзистенціалізм як напрям в літературі й основа творчості письменника» та «Особливості драматургії 20-3 0-х років та нова ідеологія влади», покликаний представити функціонування екзистенціалізму в літературі, виявити його головні риси та особливості, а також інтерпретацію цього напряму творчістю Євгена Плужника. Його метою є простежити розвиток драматургії в часовому відрізку 20-30-х років, досліджуючи використання драматургами нових ідеологічних канонів.

Другий розділ «Переломність епохи як ознака деградації поколінь у творчості Євгена Плужника» складається із трьох підрозділів, які мають такі назви: «Людина фрейдистського типу як головний герой Плужникової доби», «Проблема вживання у «роль будівничого», або спроба знищити «старе коріння» та «Драматург, що балансує на межі прихованого антагонізму із суспільством». Центральною проблемою другого розділу є розкриття специфіки впливу підсвідомого на вчинки героїв в умовах політичної напруги, представлення боротьби особистості за збереження своєї справжності, а також протистояння автора закладене у характерах своїх героїв, які не бажають приймати дійсність із її тоталітаризацією душі.

Розділ 1 Євген Плужник - екзистенціаліст

1.1. Екзистенціалізм як напрям у літературі й основа творчості письменника

Екзистенціалізм (лат. ехізіепііа - існування) у літературі, як відомо, - течія, що виникла після Першої світової війни, сформувалася в 30-40-ві, найбільшого розвитку досягла в 50-60-ті рр. XX століття. Джерела цієї течії містилися у працях німецького мислителя XIX ст. Е.-С. К'єркегора, який вперше сформулював антитезу “екзистенції” та “системи” (гегелівського панлогізму), яку часто зустрічатимемо в творах досліджуваного нами поета, прозаїка та драматурга Євгена Павловича Плужника. Подальше її формування відбулося в працях німецьких (М. Хайдеггер, 1889-1976; К. Ясперс, 1883-1969) та французьких (А. Камю, 1913-1960; Ж.-П. Сартр, 1905-1980) філософів та письменників. Як система екзистенціалізм внутрішньо неоднорідний, його основою є ідеї феноменолога Е. Гуссерля (1859-1938) і екзистенціаліста М. Хайдеггера [20, 219]. Естетична теорія близька до теорії інтуїтивістів, які абсолютизували інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу в діяльності творчої фантазії, в акті його естетичного сприймання й оцінки. Інтуїція - це підсвідомий, інстинктивний стимул художньої творчості [20, 311]. Згодом, підійшовши ближче до творчості Євгена Плужника, матимемо змогу в процесі аналізу його творів переконатися, що інтуїція тут відіграє далеко не другорядну роль, особливо у проекції на майбутні суспільно-політичні колізії. М. Хайдеггер вбачав єдиним джерелом художнього твору самого митця. Письменник, на його думку, у своєму творі виражає тільки себе, а не об'єктивну реальність. Хоча з цим твердженням не завжди можна погодитись, оскільки митець і є частиною тієї реальності, в якій він творить, тому вона неминуче залишає свій відбиток на психології його творчості. Створена ним дійсність стоїть над часом та суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі. Правда, яку несе твір, завжди суб'єктивна та індивідуальна, бо реальність піддається у художньому творі “запереченню”, вона “переборюється”, підтверджуючи активність свідомого й підсвідомого у митця. К. Ясперс розумів мистецтво як здобуття свободи через “соціальну комунікацію”, як почуття надприродного, Бога. Ж.-П. Сартр розглядав мистецтво як спосіб формування в людини потреб свободи, передусім політичної. Пригадаймо хоча б періоди творчого мовчання письменників, які таким чином прагнули виразити свою незгоду з тими подіями, що відбувалися в суспільстві [20, 219]. Наприклад, герой трагікомедії Євгена Плужника “Змова у Києві” художник Кирило відповідав на звинувачення з боку дружини в пасивності так:

Цить!

Я протестую так! Коли митець мовчить,

Він промовляє теж!.. Так само майже...

Екзистенціалізм в художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Яскраво представлене це розчарування Іваном Олександрович...