Три як рідні брати
Три як рідні братиАвтор: Федькович Юрій.(Повість) І Іван Шовканюк — головний герой повісті, згадує своє життя, як його, двадцятилітнього хлопця, забрали в цісарську армію. Хлопець ледве—ледве випросився на три дні додому, щоб попрощатись із рідними. Мати з сестрами плакали, лише старший брат Онуфрій виглядав байдужим, бо він був хворим і потихеньку гинув. «— Братику,— кажу,— а вам мене не жалко? Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі —великі покотились по красному та зав'ялому тому личку. Заплакав і я собі, попрощався та й пішов». II За два армійських роки Іван не знайшов собі друзів у армії, бо був сумний і мовчазний. Лише іноді він тихо плакав, стоячи на вахті, щоб ніхто не бачив. «Аукасарні — от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов другі б'ють. А я собі — от як то я: все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал Косович не раз, бувало, й кажуть: — Це,— кажуть,— чоловік кам'яний; я би так не змігжити на світі! — А що ж,— кажу,— пане капрал: ми не можемо бути всі однакі.— Та й знов молчу». Одного разу черговий капрал повідомив Івана, що з дому йому надійшов лист. «А камратя так зараз і в жарти: — Еге,— кажуть,— з грішми! Шовканюк завтра платить». III Ранком наступного дня Іван пішов одержати листа, а капітан був такий злий, що жбурнув того листа в обличчя юнакові. «Поніс я свій лист до одного фронттера, що знав читати. — Ану,— кажу,— фронттер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі! — Чому ні,— каже,— прочитаю». Лист був від брата Онуфрія, який відчував, що помирає. Онуфрій писав, що сестри в наймах, а найменший брат Василько у панів біля волів служить. Свою ж худобу родині прийшлося продати, щоб сплатити податки, навіть кожух для цього продали. Дядько їхній Андрій дуже образив Іванову родину: відібрав у них корову, але Онуфрій просив про це не згадувати, адже дядько свій, рідня. Онуфрій також просив Івана споминати його і приїхати у відпустку, адже мати залишається сама. IV Другого дня Іван Шовканюк пішов проситися у відпустку. Почувши це, капітан ударив Івана в обличчя, звелів арештувати. Сидячи в камері, хлопець вирішив утопитися, коли вийде, бо не міг винести збиткування над собою. V Через два дні Шовканюка повели до капітана. Разом з ним викликали усіх словаків, які служили в цьому полку, бо їм вийшов строк служби. «Приходить капитан до словаків. — А що,— каже,— прийшло, аби вас пустити додому. Вони так зраділи, Господи!» Капітан запропонував словакам послужити ще. Але ніхто не схотів. А капрал Бая погодився служити ще рік за те, щоб Івана Шовканюка пустили у відпустку. «Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала. — А це, — каже,— як? — Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльон (відпустку), то вам цілий ще рік служитиму. Пустіть, пустіть, пане капітан,— в нього брат помер, в нього стара слаба мати з голоду погибає». Капітан на це погодився. VI Наступного дня Іванові видали «урльопас» і драний одягта й відпустили. Він довго чекав капрала, щоб подякувати й попрощатись, але не діждався і пішов. Вийшовши за місто, Іван зустрів Баю. Капрал запросив Івана у шинок, пригостив вином, якого хлопець ніколи не куштував, і дав грошей купити хоч кожушок, бо перед Різдвом було дуже холодно, а на Шовканюкові драний одяг і йти йому додому більш сорока миль. Не хотів Іван спочатку брати гроші в капрала, але той дуже розсердився. «Не хотів я їх більш гнівати — узяв. За два леви,— думаю я собі,— куплю нені добру хустку тепленьку, за лева — шовкову хустку братові до шиї; а по левові — кожній сестрі по рантухові тонкому та широкому». Попрощався Іван з карпалом Бая й пішов. VII Вже доходячи додому, Іван втомився і зголоднів. У нього в торбі були і калачі, і вино, і риба, але він не їв, хотів принести все додому, адже був св'ят—вечір перед Різдвом. «...По хатах світло видно, чути, як добрі люди радуються сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється. Братика мого, мабіть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? ...Йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце; і дрімлеться мені, неначе я п'яний абощо, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що». Втомившись, Іван сів і заснув. VIII Прокинувся він не на снігу, а на білій постелі у якогось молодого жандарма. «Бачили ви того ангела, що в Черновцах у святій Параскеві на лівих древах намальований? Такий і це жандарм був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться в вічі». Цей жандарм знайшов Івана на дорозі замерзаючого, викликав лікаря і доглядав. «— Коби я знав,— кажу,— де мій мундир, я би збирався. Доста невеселий був жандарм, я ще засміявся. — Коби,— каже,— за три дні, то би добре. Я аж не зумівся. — Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, яку мене дома! — Я все,— каже,— знаю. Але дохтор велів тебе не пускати. — Аде ж той,— кажу,— дохтор? — Він зараз повинен надійти — я вже післав по нього». Прийшов лікар і не дозволив хлопцеві вставати з постелі, бо він був ще дуже слабий. Але Іван випросився, зіславшись на те, що додому йому близько. І лікар дозволив, але тільки наступного дня, йти йому додому. IX Іван лежав і згадував домівку. Жандарм спитав, чого він замислився. Іван відповів, що думає, заметане брата живого чи ні. А жандарм сказав, що вже тиждень, як поховали Онуфрія, і заплакав. «— Або ви,— кажу,— мого брата знали? — Я,— каже, не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині. — ...Як же ж ви пізналися з Онуфрієм? — Я не раз,— каже,— у вас на квартирі стояв, от і пізналися. Як то було таку щиру та любу душу не полюбити?.. — А сестри мої — не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах. — В наймах,— каже жандарм, а сам так і почервонів». Два тижні працював Іван в лісі. Одного дня до нього прибіг Василько і сповістив, що мати дуже хвора. Коли Іван прибіг — мати вже вмерла. « — А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? — лаю я на хлопця. — Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали,— повістує хлопець, плачучи. — «Ви, ненечко, слабі,— я піду за бадічком у ліс?» — «Не йди, синку,— кажуть неня,— а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не слабенька». XII Після похорону матері Іван захворів. Прийшов піп за платою за похорони, забрав торбину з одягом і залишок грошей. «Аж тут уходить і війт з десятником. — Ати,— каже,— набрав у жида на сажні — чом не робиш? — Коби я годен,— кажу,— я би робив, а так самі видите, що не годен. — То дай заліг,— каже війт,— або підпишися на Грунт. Жидівське не сміє пропасти. — Жидівське,— кажу,— не пропаде, а я на ґрунт не підписуюся, бо до того є сироти, не лиш я. Коли подужаю — а я жидові відроблю, ще й ка мату му заплачу. Війт насварив на мене та й пішов. Але жид поганий не ждав: в тиждень, чи як, прийшов мене орантувати. ...Записали і ґрунт, і хату в заліг». Іван аж заплакав від образи і болю так, що серце немов вискакувало з грудей. А тут до нього прийшов колишній товариш Яків Нестерюк, посварив за те, що відписав землю за борги, назвав дурнем. Наступного дня з'явився жид, повернув папери на ґру...
