Внесок Аристотеля у розвиток логіки

Досягнення попередників Аристотеля у Стародавній Греції. Вчення про істину і закони мислення, про судження, про поняття, про умовивід, про доведення, логічні помилки, модальності. Індукція та її особливе місце в логіці Аристотеля. Парадейгма й ентимема.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

Внесок Арістотеля у розвиток логічного знання

Реферат

Студента 2 курсу

спеціальності «англійська мова і література та переклад»

Туряниці Михайла Михайловича

КИЇВ - 2013



План

Вступ

1. Досягнення попередників Арістотеля у Стародавній Греції.

2. Логічне вчення Арістотеля

2.1 Вчення про істину і закони мислення

2.2 Вчення про судження

2.3 Вчення про поняття

2.4 Вчення про умовивід

2.5 Індукція

2.6 Парадейгма й ентимема

2.7 Вчення про доведення

2.8 Вчення про логічні помилки

2.9 Вчення про модальності

3. Висновок. Місце Арістотеля в історії логіки

Список використаних джерел



Вступ

Робота розглядає логічне вчення Арістотеля у зв'язку з досягненнями його попередників у Стародавній Греції, аналізує основні положення його теорій про поняття, судження та умовивід. Значну увагу приділено коливанням Арістотеля між матеріалізмом та об'єктивним ідеалізмом, висвітлено втілення цієї двоякості у роботах вченого, присвячених логіці. Визнається значущість теоретичних розробок Стагірита, його роль як систематизатора логіки.

Саме завдяки діяльності Арістотеля (384 р. до н.е., Стагіра - 322 р. до н.е., Халкіда) логіка Стародавньої Греції досягла найбільшого розквіту. Як стверджують джерела, він є автором близько тисячі наукових праць, що охоплюють всі галузі тогочасної науки: філософію, логіку, фізику, астрономію, біологію, психологію, етику, естетику, риторику, суспільні науки.

Логічні твори Арістотеля були пізніше об'єднані його послідовником і коментатором Андроніком Родоським у трактат під назвою «Органон» (від грецького organon - «знаряддя», «інструмент»). До нього увійшли:

1. «Категорії» - твір, який не всі дослідники визнають як написаний Арістотелем з огляду на близькість викладеного вчення до поглядів Платона в діалозі «Тімей». У ньому розкривається природа найзагальніших понять або категорій.

2. «Про тлумачення» - твір із неоднозначним авторством, скоріше за все написаний не самим Арістотелем. У ньому визначається судження як форма мислення, здійснюється класифікація суджень, досліджуються умови їхньої істинності.

3. «Аналітики перша і друга» - основний класичний твір Арістотеля з логіки. Перша «Аналітика» викладає силогістику, а друга - теорію про доведення. Ці дві роботи безсумнівно належать Арістотелеві.

4. «Топіка», що містить вчення про ймовірні («діалектичні») доведення. У ній Арістотелю не належить лише п'ята книга.

5. «Про софістичні спростування», де досліджено джерела неправильних умовиводів і доведень, показано засоби виявлення та усунення помилок. Іноді цей твір вважають останньою, десятою книгою «Топіки».

Історик логіки А.О. Маковельський зауважує, що хоча Арістотеля вважають засновником формальної логіки, насправді його вчення «являє собою щось середнє між логікою чисто формальною і метафізичною, а також логікою метафізичною й діалектичною». [2, ст. 59] Певне пояснення цього факту можна знайти в тому, що створюючи власні теорії, Арістотель спирався на досягнення своїх попередників, зокрема Платона, і намагався узгодити власний матеріалізм та ідеалізм поглядів свого вчителя.

1. Досягнення попередників Арістотеля у Стародавній Греції

Проблеми логіки у Стародавній Греції розглядались і до Арістотеля, щоправда викладались вони несистематично і часто вплітались у контекст досліджень з філософії, риторики, граматики. Та при цьому неможливо заперечити, що вони стали солідним підґрунтям, на якому сформувались теорії Арістотеля.

Наукові дослідження в галузі логіки започаткував Демокріт (460-370 до н.е.). Він уперше описав індукцію як спосіб міркування, охарактеризував гіпотезу, аналогію, логічну операцію визначення понять, дав перше формулювання закону достатньої підстави.

У Парменіда (540-480 до н.е.) знаходимо перші спроби визначити закон тотожності.

Зенон Єлейський (490 - 430 до н.е.) прославився так званими «апоріями», що виявляли своєрідність чуттєвого і раціонального ступенів пізнання і доводили, що нехтування цими особливостями призводить до необхідності визнання очевидного неочевидним і навпаки.

Сократ (469-399 до н.е.) описав два способи дослідження: індукцію («наведення») і дефініцію («визначення»), при цьому індукцію визначив як основу дефініції. Ідеї Сократа надалі розробляли його учні у заснованих ними школах: Евклід - у мегарській, Федон - елідо-еретрійській, Антисфен - кінічній, Арістіп - кіренській. Найвидатніший учень Сократа Платон заснував в Афінах школу, названу Академією.

Платон зосередив свої зусилля на дослідженні природи судження, яке вважав головним елементом мислення. З його точки зору судження - це об'єднання понять, де міститься твердження або заперечення. Йому були відомі визначення через рід і найближчу родову відміну, дихотомічний поділ обсягу понять, він впритул підійшов до відкриття головних законів логіки, які згодом сформулював Арістотель.

Значний вплив на формування логіки Арістотеля справили софісти. Старші софісти (Протагор, Горгій, Гіпій, Продик, Антифон) досить фундаментально досліджували питання політики, етики, держави, права, мовознавства. Їх основна думка - істина може бути тільки відносною. Молодші софісти (Крітій, Гіпподам), абсолютизуючи цей релятивізм, приходять до виродження софістики у жонглювання словами, штучні прийоми доведення істини і хиби одночасно.

2. Логічне вчення Арістотеля

2.1 Вчення про істину і закони мислення

Логіка Арістотеля аж ніяк не є тією формальною логікою, яка замикається в рамках вивчення формальної правильності мислення незалежно від його істинності. Для Арістотеля істина полягає у відповідності ідеального дійсному, а логічні закони насправді є законами буття. Основним критерієм істинності в Арістотеля є матеріальний - відповідність думки реальним речам.

Ці засади логічного вчення Арістотеля служили приводом для дискусій серед дослідників: одні вважали, що формальна логіка не може вважатися продовженням Арістотелівського вчення і є рішучим відхиленням від нього (Тренделенбург, Боніц, Ібервег, Целлер, Бобров та ін..), в той час як інші переконані, що Арістотель уже мав ідею формальної логіки та заклав основи науки про форми мислення. Існує і компромісне рішення: корені формальної логіки лежать у вченні Арістотеля, але по своєму замислу та ідеї воно є прямою протилежністю чисто формальної логіки.

Слід зауважити, що поняття істини Арістотель розглядає у широкому та вузькому сенсах. У вузькому значенні істинність стосується лише суджень. Судження є істинними чи хибними залежно від того, чи відповідає здійснюване в них поєднання чи розділення понять реальному стану речей. За такого розуміння, окремі поняття не можуть бути істинними чи хибними.

Однак у широкому розумінні Арістотелева істина може стосуватись і окремих предметів думки - понять. Ця точка зору заснована на припущенні, що будь-яке поняття порівнюється з реальним об'єктом, якому воно відповідає. Істинним визнається таке поняття, що адекватно відображає певну реалію дійсності.

Основним законом мислення в Арістотеля є закон несуперечності. У своєму онтологічному формулюванні він звучить як загальний закон буття: «Неможливо, аби одне й те саме в один і той самий час в одному й тому ж відношенні було і не було властиве одному й тому самому» («Метафізика», IV, 125). Це твердження Арістотель приймає як неспростовне і вважає його основою всіх інших аксіом. Та незважаючи на це, він приділяє чимало уваги обґрунтуванню цього твердження, його перевірці. Так, він аналізує його з точки зору об'єктивно-мисленнєвого та суб'єктивно-психологічного підходів та неухильно приходить до його підтвердження для обох сфер - і мислення поняттями, і чуттєвого сприйняття.

Наступним фундаментальним законом є закон виключеного третього: «Рівним чином не може бути нічого посередині між двома суперечливими судженнями, але про одне необхідно стверджувати, або заперечувати». («Метафізика», IV, 141). Арістотель наводить шість аргументів, що виводять ряд абсурдних наслідків із заперечення закону виключеного третього. Загалом, як заперечення закону несуперечності приводить до положення, що все істинне, так із припущення про існування середнього між двома членами контрадикторної протилежності випливає наслідок, що все хибне.

Що стосується закону тотожності, то погляди на його місце в рамках Арістотелевого вчення розходяться: одні дослідники його не знаходять взагалі (Ібервег, Майєр) [2, ст. 64], інші не вважають його основним у логіці Арістотеля (Маковельський) [2, ст. 63], треті впевнено заявляють про наявність його чіткого формулювання [1, ст. 110] у працях філософа.

Четвертий основний закон логіки - закон достатньої підстави - в Арістотеля не сформульований, однак А.Є. Конверський впевнений, що «…він передбачається як необхідний принцип його (Арістотеля) системи».

2.2 Вчення про судження

Судження як психічне явище Арістотель розглядає у творі «Про душу», а як логічну форму - в «Метафізиці» та логічних трактат...