Етнічний склад населення Миколаївщини

Історія заселення Північного Причорномор'я та Миколаївщини зокрема. Кількість та розміщення національних меншин на даній території області. Актуальні проблеми духовного розвитку етнічних спільнот Миколаївщини. Сучасна демографічна ситуація в регіоні.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Розділ 1

Історія заселення Північного Причорномор`я та Миколаївщини зокрема

Географічне положення області: Північне Причорномор`я, розташоване на шляхах переміщення народів і торговельних шляхах, рівнинні плодовиті ґрунти, м`який клімат з давніх-давен обумовили привабливість цієї території до колонізації і заселення її представниками різних народів, націй та національностей. Неоднорідність населення за національними, расовими та іншими ознаками була характерна для цього регіону в різноманіті періоди його освоєння.

Кіммерійці, алани, скіфи, сармати, готи, болгари, печеніги, полвці, монголи, татари приходили на цю землю і зникали в часі та просторі. Нарівні з кочовими і полукочовими народами, намагалися колонізувати цю територію і цивілізовані народи.

Грецька колонізація Північного Причорномор`я почалась в I тисячолітті нової ери. В 847 р. до н.е. на острові Березань ( на той час півострів) греки заснували поселення Борисфеніаду. А в першій половині VI ст. до н.е. вихідці з грецького міста-держави Мілети, поблизу сучасного села Парутіно, Очаківського району, заклали місто-державу Ольвію.

Тут же заснували в I ст. до н.е. свої поселення і євреї, котрі прибували сюди через Таманський півострів з Кавказу та Малої Азії за часів ассірійського і вавілонського полону. Цар Агриппа (41-44 рр. н.е) в листі до Гая Калігули повідомив про еврейськи поселення в грецьких колоніях на північному узбережжя Пінта (Чорного моря).

З приходом татаро-монголів і створення в криму могутньої держави кримських татар територія області ввійшла в прикордонне Дике Поле.

Процеси міграції-дозаселення вже існуючих, створення нових поселень у причорноморських степах ніколи,власне не припинялися. Ці процеси в різні часи набували як стихійних (втікачі), так і організованих форм, чи то за скіфо-сарматської, литовсько-польської, запорзької, російської чи радянської доби.

Експансія Росії у Північне Причорномор`я, започаткована ще Петром І від 1710 р.,перетворилась в цілу низку кривавих воен Росії з Османською імперіею,які скінчилися 1878 р. Сан-Стеанським мирним договором, але ще за Ясським мирним договором 1791 р., до Росії відійшла так звана Очаківська земля (на Миколаївщині -- це правобережжя Південного Бугу) з цілою низкою поселень, в яких мешкали переважно татари, турки, молдавани і втікачі з України та Росії . Саме з цього периоду починається інтенсивна колонізація півдня України. Будуються наві, дозаселяються вже існуючі миста і дрібні поселення.

Спочатку держана колонізація краю спиралася на окремі вже існуючі населені пункти -- Соколи,Орлик тощо, які швидко перетворилися у військове поселення (Соколи) іповітоме містечко (Орлик) Новоросійкї губернії й при певних умовах одне з них могло б стати головним адміністративним центром краю, а не заштатним містечком. Але з волі захопленого ідеєю «Грецького проекту» князя Г.О.Потьомкіна, завдяки його ініціативі та кипучій енергії, головним адміністративним центром нашого краю, завдяки кораблебудуванню, яке вимагало значних людських і матеріальних ресурсів, стае Миколаїв, історію якого досить докладно описав Ю. С. Крючков. Практично на голому місці, з неофіційними першоназвами -- Перша верф, Інгульська верф, Верф на інгулі та усть-Іінгул, на високому лівому березі Інгулу, при впадінні його в Днипро-Бузький лиман, постало велике місто -- центр суднобудуванняна Чорному морі.

Ось який вигляд мала адміністративно-територіальниа карта нашого регіону на кінець ХVIII -- початок XIX ст.

З останньої чверті ХVIII ст. землі сучасної Миколаївщини входили до складу Новоросійської губернії. З утворенням 1795 р. Вознесенського намісництва, а потім губернії, що поділялась на 12 повітів, ризни частини області входили до Богопільського, Вознесенського, Єлисаветградського і Херсонського повітів. У 1796 р. Вознесенську губернію було ліквідовано і відновлено Новоросійську, яка в жовтні 1802 р. поділилась на Катеринославську, Миколаївську і Таврійську. У травні наступного року губернське правління переведено до Херсона, а Миколаївсську губернію перейменовано на Херсонську, до складу якої входили Херсонський, Єлисаветградський. Ольвіопільський та Тираспольський повіт. Сучасна Миколаївщина входила до складу перших трьох повітів. До створення 1805 р.самостійної адміністративної одиниці (військового губернаторства), до якого, крім самого Миколаева (центр губернаторства) і Севастополя, увійшли адміралтейські поселення Богоявленськ, Калинівка, Воскресенськ, Покровське, а з 1820 р. Березнигувате і Висунськ.

Населення адміралтейських поселень в основному складалося з селян втікачів, переселених сюди ранішезасуджених на каторгу селян з Чернігівської, Київської, Волинської та інших губерній України та Росії. Тут осідали також сімейні рекрути, відставні солдати, безпаспортні селяни, матроси, майстрові та селяни, що працювали на канатному заводи Г. О. Потьомкина. Мешканці поселень набували статусу державних селян і змушені були (чоловіки віком від 16 до 60 років) по3 місяці на рік працювати на «чорних» роботах миколаївській суднобудівній верфі, яка як і м. Миколаїв, звелась з волі князя Г.О.Потьомкіна.

Вздовж берегів Інгулу одне за одним розташовані три великі села -- Воскресенське , Калинівка і Пересадівка. І дотепер мешканці цих сіл кажуть, що у Воскресенсьу живуть «руські», у Калинівці -- українці, а в Пересадівці -- молдавани , хоча сучасні мешканці цих сіл мало чим відрізняються один від одного. Та й за етнічним складом вони здебільшого українці, а от ці етноніми зберігаються в пам`яті народу.

Багато молдаван осило в с. Олександрівка Вознесенського району, після того як у 70-х рр. XVIII cт. На місце запорзьких зимівниківбуло переведено полк Бузького козацького війська. Цей полк загалом складався з молдаван, які під час Російсько-Турецької війни 1768-1774рр. перейшли на бік Росії. Як гадають. Сучасна назва села (спершу як Олександрівська слобода) походить від Олександрівського полку, який, у свою чергу, був названий іменем царевича.

Смт. Криве Озеро також цікаве своєю історією та етнічним складом. Свою назву воно отримало від назви озера з викривленими берегами, утвореними старицями р. Кодими. Ще на початку XVIII ст. тут існували два населені пункти на обох берегах. Правобережне поселення , яке було влсністю ханського каймакана Якуб-аги, заселяли вихідці з України та запорожці. Лівобержне -- заселяли молдавани та вихідці з Польші, а також кріпаки-утікачі. У 80-х рр. Воно як і навколишні землі, належало магнатові Любомирському. Писля скасування кріпосного права, села злилися в один населений пункт, до якого приєдналися села Волощине, Гедевилове і Калантирка, назви яких і досі вважаються як мікротопоніми. Стосовно колишнього с. Гедевилове гадають, що воно засноване ще в XIV ст. литовцями під час походів Великого князя литовського Вітовта на татар. Назва походить від литовського імені Гедевіл, зафіксована також у назві балки -- Гедзилів Яр. У данному випадку у народноетимологічному перетворенні назви видчувається очевидний вплив слова «гедзь». Можливо, якніде, у тому яру людей і твариндопікали гедзі.

Не менш цікавим є етнічний склад с. Киселівки Снігурівського р-ну. Цей населений пункт засновано порівняно пізно -- 1846 р. одновірцями з Августієвської, Ковенської, Віленської та Могильвської губерній, здебільшого поляками, білорусами та литовцями.

Царський уряд також запрошує лояльні до Росії народи освоювати Причорноморські землі. Та й не Клондайком вважався тоді південь України. Людей гнала сюди влада або ж приваблювала надія на краще майбутнє. Шукаючи порятунку від гніту Османської імперії, сюди переселялися народи з Балканського півострова: албанці, болгари, герцеговинці, греки, чорногорці, серби та інші народи. З інших регіонів Європи сюди їхали австрійці, німці, поляки, шведи, швейцарці та представники інших етносів. Там, де національні меншини селилися компактно, вони ще довго зберігали свою мову, традиції, звички, релігійні вірування. Розсіяні ж серед багатонаціонального населення краю, деяки з них, найбільш малочислені, через певний проміжок часу асимілювалися здебільшого українцями та росіянами.

Історики та креєзнавці XIX ст. відмічали, що Північне Причорномор`я тих часів являло собою досить строкату суміш мов, культур, релігій.

Еміграцію, тобто переселення зі своеї батьківщини в іншу країну, зумовлюють багато різних причин, серед них -- соціально -економічні, політичні, релігійні. Еміграція -- це пошук свободи, надія на краще життя. Чи виправдалися надії емігрантив-переселенців? Напевне ні, бо простий трудівник з однієї імперії потрапляв до іншої, від однієї залежності -- в іншу. Кріпосне право для селян, військові та адміралтейські поселення, куди загнали державних селян, свавілля поміщиків та чиновників, нестерпні податки, а пізніше і переслідування окремих національних меншин, війни, голодомори та революції зазнав наш народ. Люди були позбавлені найголовнішого -- свободи!

За офіційними данними, наперододні Другої світової війни, на Миколаївщині у її сучасних межах проживало понд 700 тис. чоловік -- представники майже 40 національностей. У тому числі українців -- 67% , росіян -- 17%. найбільш численними серед інших національностей були євреї, німці, білоруси, поляки, болгари та молдавани.

Люди полюбили цей край. Представники різних національностей, різних культур, різних мов розуміли один одного, мирно співіснували на цій землі. Спочатку вони мешкали уособлено у своїх поселеннях- колоніях або в міських кварталах, тим зберігаючи свою самобутню культуру, свою мову. Згодом господарська діяльність змушувала їх вступати в контакт з іншими лю...