Тестаменти як джерело до історії духовенства

Розгляд тестаментів, в яких зафіксовані економічні, духовні, соціальні та політичні здобутки конкретної особистості як результат її життєвої діяльності. Аналіз еволюції внутрішньої структури заповіту вдови пирятинського протопопа Максима Губки Марії.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Размещено на

Тестаменти як джерело до історії духовенства

Кривошея О.В.

Загальновідомо, що тестаменти чи заповіти є важливим історичним джерелом приватно-правового походження [1], які мають високу ступінь інформативності і репрезентативності. Вони є яскравим проявом людської думки, в яких зафіксовані основні економічні, духовні, соціальні та політичні здобутки конкретної особистості як результат її життєвої діяльності. Можна погодитися з тим, що «мотив створення подібних документів є основою їх достовірності» [2,265].

Незаперечною є думка про високу репрезентативність заповітів для генеалогічних досліджень, адже в них «простежується вся система родинних зв'язків» [2,265]. В архівосховищах зберігається їх значна кількість, але попри велике значення як джерела вони використовуються як попередниками, так і сучасними дослідниками не так часто.

Гумілевський згадував заповіти священика микольського бакланського Федора Ігнатовича 1716 р. [3,189], митрополита рязанського і муромського Стефана Яворського [4,175], опублікував частину заповіту священика рогоського Лавріна Іскричевського 1739 р. [5,81], повністю заповіт священика воскресенської церкви Стефана Григоровича 1651 р. [3,61]

Документами особистого походження є заповіти, яким значну увагу надавав ще О. Лазаревський [8], який сам опублікував тестамент полтавського полковника Іскри [7], використовував духовні заповіти у своїх працях. Так, в «Очерках старейших дворянских родов Черниговской губернии» використано витримки з 8 приватно-правових актів доби Гетьманщини: мешканця чубківського Стародубського полку Микити Липи (1668 р.) [8,61 63], вдови бунчукового товариша Євдокії Опанасівни Гамалії (1755 р.) [8,76 77], генерального судді Івана Бороздни (бл. 1740) [8,81 82], графа Гаврила Владиславовича Рагузинського (1739) [8,83 84], полковника чернігівського Якова Кіндратовича Лизогуба (1698) [8,106], вдови генерального осавула Марії Яківни Бутович (1737) [8,114 115], бунчукового товариша Степана Степановича Бутовича (1746) [8,116 120], вдови протопопа новгород сіверського Параски Костянтинівни Заруцької [8,126 127]. Опублікував тестамент ніжинського протопопа Павла Сленга [9], священика микольського стародубського Романа Ониськовича Ракушки Романовського 1701 р., священика веркіївського Василя Семионовича 1692 р, семяновського Семена Єфремовича 1708 р. [10].

М. Костантинович опублікував заповіти Олександра Колчицького [11], Кирила Лобисевича [12,544 548], Марії Федорівни Корницької [12,571 575], повторив публікацію заповітів Микити Липи, графа Гаврила Владиславовича Рагузинського, Давида Пушкаренка [12557 562,748 751,826 827]. Для нашої проблематики важливою є публікація тестаменту Федора Калиновського [12,768 770].

А. Стороженко опублікував тестамент переяславського полковника Дмитрашки Райча [13,163 171], лубенського полковника Леонтія Свічки [14,494 497], частину із заповітів Максима Передерія та Івана Хімченка [14,35,36,38,39].

Заповіти значкового товариша Стародубського полку Василя Матвійовича Журмана [15,97 111] і його вдови Єфросинії Іванівни Губчич, яка була в другому шлюбі за Іваном Семеновичем Лашкевичем [15,112 117] опублікував В.Л. Модзалевський.

В Генеральних слідствах про маєтності, хоча і рідко, але все ж наводилися тестаменти як документи, що підтверджували права на ті чи інші маєтності. В слідстві про маєтності Чернігівського полку опубліковані три тестаменти: Адама Киселя, священика Любецького Григорія Прокоповича, товариша полку Чернігівського Дем'яна Посудевського [16].

В сучасних умовах Ю. Мицик розпочав публікацію тестаментів заповітом генерального обозного І. Волевача, ввів до наукового обігу тестамент гадяцького полковника Криницького, потім І.Ситий полковника Якова Лизогуба [17]. Найбільш активно публікації здійснює С. Павленко, який помістив 21 документ під рубрикою «Тестаменти» [18] у своєму фундаментальному виданні, яке стосується доби гетьманату Івана Мазепи. З них 20 це повторна публікація з рідкісних видань. Вперше до наукового обігу введений заповіт Григорія Михайловича Гамалії (№ 816). Два з документів (№ 810, «розпорядження за тестаментом Івана Химченко» лише цитата з духовного заповіту і № 826 «заповіт охоче піхотного полковника Дмитра Чечеля» лист чи «пам'ять») не є тестаментами. Крім видання текстів заповітів розпочатий і аналіз тестаментів як історичних джерел (А. Попружна [19], О. Кривошея [20]).

Аж до XV ст. всі приватні та державні документи, що мали правову силу називалися листами та грамотами. В XV ст. ми зустрічаємо термін «духівниця» акт розпорядження своєю власністю на випадок смерті. Спочатку вони були словесними, а вже потім писемними. В «Руській Правді» духівниця була скоріше домовленістю між членами родинами, ніж виявом волі заповідача.

За Литовським Статутом спадкування ґрунтувалося на родинних підставах. У ранньому німецькому праві заповіт не знаний, але пізніше він там все ж таки з'явився [21,XXX].

Майже всі норми цивільного права Литовського Статуту, російського законодавства, магдебурзького та звичаєвого права Гетьманщина зробила чинними і запровадила до свого законодавства. «Права, за якими судиться малоросійський народ» перший відомий в історії Кодекс українського права чітко регламентував випадки відчуження майна за тестаментом, також були визначені категорії осіб, які не мали права заповідати та спадкувати. Право складати заповіт належало кожній людині крім неповнолітніх, психічно хворих, глухих, німих, сліпих від народження, марнотратників, засуджених за злочин до смерті, політичних злочинців, які тікали за кордон. невільників, монахів та ченців [22,216]. Позбавленими права спадкувати були євреї, відступники від християнської віри, марнотратники, п'яниці, позашлюбні діти, доньки, які вийшли заміж без згоди батьків [23,14].

Спадкове право передбачало 2 підстави за законом і за заповітом. Спадкування за законом це кровна спорідненість, спадкоємці за законом природні (кровні), швагерські (свояцькі) та духовні (кумівство). Основними категоріями спадкового права «по крові» була отчизна, дідизна та рід, головною при спадкуванні, переважно, була чоловіча лінія.

Заповіт мав складатися з трьох частин: начального протоколу, основного тексту та кінцевого протоколу. Начальний протокол, в свою чергу, мав складатися з релігійної посвяти інвокації, імені й титулу особи, від якої виходив документ інтитуляції, назви особи чи осіб, якій адресується акт і привітання салютації. До основного тексту мала входити преамбула, де йшлося про мету прийняття формульованого документом рішення, формула публічного оголошення рішення, пояснення обставин справи, заборона порушувати документ і зазначення міри покарання, розпорядження про ствердження заповіту печаткою та підписами. Кінцевий протокол знову мав релігійну форму, називав місце, час та умови складання акту, підпис і печатку [24,41].

В статті пропонується спроба аналізу еволюції внутрішньої структури заповіту вдови пирятинського протопопа Максима Губки Марії. Її чоловік був сином Федір Іванович шляхтича, війта пирятинського в 1692 р. [25,арк.5], а потім отамана городового пирятинського в 1698 1699 рр. Стосовно нього відомо, що купив млин Власа Паценка,а потім продав його Свічці. 8 березня 1699 р. отримав універсал полковника Лук'яна Свічки на куплене ним за 400 золотих млинове місце [25,арк.6]. Стосовно діда відоме лише ім'я Іван [14,127]. Івана Губку знаходимо в козацькому реєстрі 1649 р. в сотні Максима Городиського Корсунського полку, але для ствержувати, що це родоначальник пирятинських Губок необхідні додаткові аргументи.

Максим Федорович Губка був священиком, а потім протопопом пирятинським і чорнуським щонайменше в 1714 1717 рр. Отримав від полковника Савича надання с. Леляки. Помер раніше 1738 р.

Старший син Ілля був священиком Успінської церкви в Пирятині, потім місцевим протопопом щонайпізніше від 1727 р. і шонайраніше 1776 [26,арк.469]. Молодший син Єлисей Максимович також був священиком Успінським пирятинським (? 1747 1776 ?). Мав одне коло спадкового млина, яке уступив у 1776 р. Чорнуському Красногірському монастирю. Якийсь їх родич Тимофій Губка був священиком пирятинським вознесенським (? 1742 ?).

6 квітня 1738 р. вдова протопопа Максима Марія написала заповіт, з якого узнаємо, що чоловік заповів свої грунти їй. Вона ж передала їх своїм двом синам. Ілля отримав половину двору з будівлею, в якому мешкали батьки. Йому ж відійшли шинок за містом проти церкви Вознесіння, млин біля Калинового мосту навпіл з священиком спаським Стефаном Федоровим, підварок (фільварок, ферма [27,160]) на «Зарітчі», ліс під Ороб'ями Таволговський, за який в той час мав суперечку з Григорієм Таволгою, ліс під Приходьками, пайку лісу в острові (частина лісосіки між двома ділянками [28,707]) Великому, кут Довгий біля Калинового мосту, половину поля і сіножатті біля Пирятина, половину хутору під Сирою Оржицею [14,377].

Єлисею другу частину поля і сіножатті біля Пирятина, половину хутору під Сирою Оржицею, половину батьківського двору, в острові підварок з винокурнею, за містом підварок Горовий, на Кочерговці два підварки з садами, на Зарітчі над р. Соболицею біля гори солодовня навпіл з Іллею, ліс у Турському з садом і жилими хатами, ліс у Куквині, третій у Пере- удові, два ліси у Злодяжині, шостий у Великому острові з лозою, сьомий під Усівкою, млин в одне коло на курінській греблі, навпіл з Іллею хутір під Сирою Оржицею з усіма будівлями, полем і сіножаттю. Рогату худобу, коні, вівці також заповіла Єлисею [14,377]. Деяка перевага у розподілі майна на користь Єлисея пояснюється тим, що в...