Поняття, зміст, класифікація особистих немайнових прав дитини. Комплексний аналіз чинного сімейного та цивільного законодавства України, яке регулює особисті немайнові права дітей. Шляхи удосконалення правового механізму регулювання інституту прав дітей.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Особисті немайнові права дитини

ВСТУП

На сучасному етапі державотворення українське суспільство в основу свого існування та розвитку поклало основоположні принципи правової держави, що знайшли своє закріплення в Конституції України. Проблема захисту дитинства, без сумніву, належить до найбільш актуальних проблем сьогодення, адже лише у дітях - майбутнє кожної держави, перспективи її економічного, демографічного і соціального розвитку. Дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах, вона має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення. Дитина, як і кожна людська істота, від народження має права людини, але вона повинна мати ще й додаткові, особливі права. Це обумовлено її фізичною, розумовою, моральною та духовною незрілістю. І для того, щоб дитина стала зрілою людиною у всіх відношеннях, їй необхідно мати певні спеціальні, додаткові можливості. Отже, права дитини - це певні спеціальні можливості, які необхідні людині віком до 18 років для існування і досягнення зрілості. Особливі права дитини - це “права росту”, зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони - особливий зріз у загальному контексті прав людини.

Розвиток концепцій прав людини привело до того, що права дитини були виділені в особливу категорію. Ще на початку 20 століття права дітей, як правило, розглядались в контексті існуючих проблем використання дитячої праці, торгівлі дітьми и проституції неповнолітніх. Вперше міжнародну стурбованість положенням дітей було висловлено у 1923 році, коли Рада новоствореної неурядової організації “Міжнародний союз порятунку дітей” (“Save the Children International Union”) прийняла декларацію з п'яти пунктів про права дитини, відому як Женевська декларація, яку було схвалено наступного року п'ятою Асамблеєю Ліги Націй. “Прийнята після першої світової війни Лігою націй, завдяки зусиллям першопрохідника в області прав дітей Еглантина Джебба, ця декларація відзначає початок міжнародного руху за права дитини. Відразу після закінчення Другої Світової Війни, у 1945 році Генеральна Асамблея ООН створює Дитячий фонд Організації Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ), що відіграє важливу роль у вирішенні проблем дітей на міжнародному рівні. в 1959 році ООН прийняла Декларацію прав дитини, що присвячувалася тільки неповнолітнім дітям. При усій своїй стислості ця Декларація передбачала найбільш важливі, що мають принциповий характер правила. Одне з них - рівність прав усіх без винятку дітей без розбіжності або дискримінації по ознаці раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, або іншої обставини, що стосується самої дитини або її родини. Кожна фраза з тексту цієї Декларації - прообраз майбутньої Конвенції про права дитини в частині, що стосується її виховання в родині. Однак нові часи, погіршення положення дітей, потребували більш конкретних законів й заходів, міжнародних договорів по захисту і забезпеченню прав дитини. У 1979-1989 розробляється текст Конвенції. 20 листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція ООН про права дитини, в день відкриття її для підписання, її підписала 61 країна.

На сьогодні Конвенцію про права дитини ратифікували більше 200 держав. Зараз залишається лише дві країни (США та Сомалі), що не ратифікували цей міжнародний документ. В Україні Конвенція стала частиною національного законодавства з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною.

Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов'язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров'я, а також високий рівень життя. Конвенція охоплює всі аспекти правової сфери - цивільний, додержання умов Конвенції є запорукою захисту дітей від соціальних негараздів. економічний, соціальний та культурний, а також враховує потреби дітей - жертв війни, дітей інвалідів, дітей, до яких ставляться жорстоко їхні батьки або опікуни, підлітків, яких звинувачують у злочинах і позбавляють волі.

Якщо оцінювати Конвенцію "Про права дитини" з погляду її значення для сімейного права, правового становища дитини в сім'ї, слід зазначити, що вона містить значну кількість положень загального, принципового порядку, що мають пряме відношення до сімейного виховання, і, крім того, присвячує правам дитини в сім'ї ряд спеціальних статей, що визначають сімейно-правовий статус неповнолітньої дитини.

На сьогодні у суспільстві виникло ряд проблемних ситуацій. Вагомим деструктивним фактором у сучасних умовах виступає криза сім'ї, яка безпосередньо зумовлює проблеми у сфері виховання підростаючого покоління. Економічний стан розвитку нашої держави не дає можливості громадянам жити у достатку, через що загострюються і сімейні стосунки, зростає кількість сімейних конфліктів, унаслідок чого страждають діти, як найбільш вразлива категорія громадян. Сім'я не в змозі реалізувати належною мірою свої можливості життєзабезпечення та виховання дітей, їх матеріальне і духовне благополуччя, зазнає негативної трансформації виховна функція сім'ї.

В останні роки нашу державу буквально поглинула хвиля дитячої безпритульності, у суспільстві з'явився прошарок населення, який вже звично називають “діти вулиці”. За даними Державного комітету статистики на початок 2008 року загальна кількість дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, в Україні становить близько 150679 осіб . Починаючи з 2000 року, кількість соціальних та біологічних сиріт, які перебувають у дитячих будинках, будинках-інтернатах збільшилася в 1,7 рази. Кількість дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування, які навчаються у школах інтернатах для дітей-сиріт, збільшилася в 1,6 рази. У решти ж дітей є батьки, але вони, в переважній більшості, позбавлені батьківських прав або дитина відібрана у них за рішенням суду без позбавлення батьківських прав; або внаслідок вчинення злочину відбувають покарання в місцях позбавлення волі.

Позбавлені постійної батьківської опіки, діти все частіше потрапляють в сферу інтересів кримінальних осіб, опиняються на вулиці, жебракують, і в більшості випадків, стають на шлях скоєння злочинів. Дослідженнями встановлено, що 90-97% неповнолітніх правопорушників - вихідці із неблагополучних сімей. Разом з тим, немає жодних підстав стверджувати, що в українській правовій системі, реалізації права дитини на виховання приділялась незначна увага. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків по вихованню дитини, яке перетворюється в головний фактор десоціалізації особистості неповнолітнього, стає джерелом формування у них асоціальних поглядів та звичок, неприпустимої у правовому суспільстві протиправної поведінки. Наведені та інші фактори зумовлюють актуальність науково-теоретичного дослідження особистих немайнових прав дітей.

За останні роки з метою забезпечення реалізації прав громадян, а особливо прав дітей, як більш вразливої категорії громадян, в Україні було прийнято багато нормативних актів, які встановлюють основні принципи та визначають засоби захисту прав дітей, а також основні засади державної політики у цій сфері. У 1996 р. було прийнято Конституцію України, яка на найвищому державному рівні закріпила якісно новий статус людини в Україні як найвищої соціальної цінності; визначила демократичний, соціальний і правовий характер нашої держави. В Основному Законі нашої держави відображено найголовніші гарантії щодо захисту дітей.

Так, у статті 1 Конституції України закріплено положення про те, що Україна є правовою державою, тобто вона забезпечує повноцінний розвиток громадянського суспільства, а особистість, як відомо формується у дитинстві. Крім того, в статті 51 Конституції закріплено, що: „Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою”. У 2001 р. було прийнято Закон “Про охорону дитинства”, в якому встановлюється, що охорона дитинства в Україні є стратегічним загальнонаціональним пріоритетом, Закони України “Про державну допомогу сім'ям з дітьми”, “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, “Про освіту”, “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”,“Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей. позбавлених батьківського піклування ” Національна програма “Діти України”, Постанова Кабінету Міністрів “Про заходи щодо посилення охорони материнства та дитинства” тощо. Логічним завершенням реформування сімейного законодавства стало прийняття 10 січня 2002 р. нового Сімейного кодексу України, введеного в дію з 1 січня 2004 р. Чинний СК України дав змогу регулювати сімейно-правові відносини з дотриманням усіх вимог, які висувають у своїх положеннях міжнародно-правові документи, ратифіковані Україною, зокрема, Конвенція про права дитини. Дослідженню проблемних питань сімейного права завжди приділялася певна увага в спеціальній літературі, особистим немайновим правам дітей було присвячено дослідження С. П. Індиченко „Личные права и обязанности родителей и детей” (1972); А. М. Нечаєвої „Охрана прав несовершеннолетних” (1983). Після здобуття Україною незалежності питанням особистих немайнових прав членів сім'ї було присвячено такі наукові роботи: Л. А. Савченко “Особисті права та обов'язки батьків і дітей за сімейним законодавством України” (1997). Питання особистих немайнових прав, які закріплені у чинному СК України, деякою мірою висвітлюються у науково-практичних коментарах СК України, а також у навчальних посібниках та підручниках із сімейного права. Проте на сьогодні немає наукових праць, присвячених комплексному дослідженню особистих немайнових прав дітей...