Межі та кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі

Зворотна дія як вид дії кримінального закону в часі. Її обґрунтування, матеріальні та формальні підстави. Кримінально правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі, що декриміналізує діяння та пом’якшує кримінальну відповідальність.
Краткое сожержание материала:

1

Размещено на

Дисертаційне дослідження

тема

Межі та кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі

Зміст

Вступ

Розділ 1. Чинність і дія кримінального закону в часі

1.1. Проблеми поняття кримінального закону: визначення, зміст, відмежування від суміжних понять, адекватність термінології

1.2. Набуття і втрата чинності кримінальним законом

1.3. Дія кримінального закону в кримінальному правовідношенні

1.4. Зворотна дія як вид дії кримінального закону в часі

Розділ 2. Обґрунтування та підстави зворотної дії кримінального закону в часі

2.1. Обґрунтування зворотної дії кримінального закону в часі

2.2. Матеріальні підстави зворотної дії кримінального закону в часі

2.2.1. Декриміналізація як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

2.2.2. Пом'якшення кримінальної відповідальності як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

2.2.3. Розширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності як матеріальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

2.3. Формальні підстави зворотної дії кримінального закону в часі

2.3.1. Колізійний припис як формальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

2.3.2. Спеціальна вказівка законодавця як формальна підстава зворотної дії кримінального закону в часі

2.4. Особливості підстав зворотної дії в часі “проміжного” кримінального закону

Розділ 3. Межі та кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі

3.1. Межі зворотної дії кримінального закону в часі

3.2. Кримінально правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі

3.2.1. Кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що декриміналізує діяння

3.2.2. Кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що розширює підстави звільнення від кримінальної відповідальності

3.2.3. Кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що пом'якшує кримінальну відповідальність

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Кінець ХХ і початок ХХІ століття увійдуть в історію України як роки значних перетворень майже у всіх сферах суспільного життя. За відносно невеликий проміжок часу в нашій державі одна суспільно-політична система змінилася іншою, один економічний уклад - іншим. Україна стверджується як суверенна держава, її економіка все більше набуває рис ринковості, громадсько-політичне життя - демократизму і цивілізованості, суспільство - свободи та громадянськості. Цілком природно, що зміни економічного, громадського та політичного життя в Україні потягли за собою і необхідність змін їх регуляторів. Навіть суспільна мораль - оплот стабільності і консерватизму громадянського життя - зазнала відносно суттєвих змін. Тому не є дивним, що у суперечність із сучасною системою суспільних відносин, яка за своєю природою є об'єктивною, вступила і система законодавства України, яка значною мірою є продуктом суб'єктивної діяльності законодавця, що відзначається певною інертністю.

Вказане зумовило ситуацію, коли у законодавстві України особливо яскраво проявилося протиборство двох тенденцій його розвитку. З одного боку, вітчизняне законодавство, як і законодавство будь-якої іншої країни, прагне до стабільності. З іншого - постала потреба у його динамічності, мінливості, пристосуванні до змінюваних потреб суспільного життя. При цьому, стабільність і динамізм законодавства продовжили залишатися взаємопов'язаними і діалектично обумовленими його властивостями. Як підкреслював З.К. Симорот, законодавство не може бути тільки стабільним або тільки динамічним. Для нього завжди характерні обидві ці властивості. Інша справа, що в одні періоди розвитку держави і права переважає динамічність правових рішень, в інші - їх стабільність [324, с. 13]. То ж цілком виправданим стало те, що на сучасному історичному етапі в Україні динамізм законодавства став превалювати над його стабільністю. Більше того, сама стабільність законодавства стала досягатися шляхом внесення до нього змін та доповнень. Адже “стабільність закону не можна розуміти як його абсолютну незмінність” [324, с. 13], як її розцінював, наприклад, М. Монтень, який був категоричним противником прийняття нових законів, вважаючи непохитними і нескасовуваними існуючі [198, с. 129-131, 291]. Слід погодитися з М.В. Цвіком у тому, що стабільність, тобто постійність і усталеність законів, не рівнозначна їх застиглому стану [426, с. 12]. Таким чином, кардинальні зміни у громадському, економічному та політичному житті України створили підґрунтя для великих змін і в її законодавстві, у тому числі - й кримінальному законі. Адже останній, як наголошував О.Ф. Кістяківський, також змінюється, “коли змінюються фактори, які його породжують” [116, с. 178].

Однак не лише вказані чинники спричинили динамічні зміни кримінального закону. На мій погляд і сьогодні, не позбавлена актуальності запропонована Гельвецієм класифікація законів на такі, що є мінливими за своєю природою (наприклад, закони торгівлі, податків тощо) та такі, що змінюються остільки, оскільки вони ще не доведені до досконалості (закони цивільні та кримінальні) [59, с. 522]. Не беручись стверджувати про істинність чи хибність такої класифікації щодо інших галузевих законів, відзначу, що відносно кримінального закону вона, певно, має рацію. Дійсно, як писав Г.В.Ф. Гегель, закону завжди необхідне поліпшення, завжди існує потреба у нових правових визначеннях. “Ставити кодексу вимогу щоб він був абсолютно закінченим і не допускав подальших визначень... значить не розуміти природи таких кінцевих предметів як приватне право, в яких так звана досконалість є постійним наближенням...” [58, с. 253-254].

З огляду на ці два фактори - кардинальні реформування в країні та прагнення до удосконалення - кримінальний закон України за останні роки зазнав значних змін. Варто відзначити, що лише за останні 11 років його чинності (1991-2001 роки) зміни до КК України 1960 рокувидання станом на 20 липня 2000 р. - Ужгород: ІВА, 2000. - 536 с. вносилися 77 разів, причому було змінено, включено чи виключено понад 200 його статей. Проте, навіть таке обширне реформування КК України 1960 року не було достатнім, аби кримінальний закон України відповідав сучасним реаліям суспільного життя та сьогоднішньому рівню розвитку кримінально-правової науки. Справедливо звертають на це увагу В.Я. Тацій та В.В. Сташис, які пишуть, що КК України 1960 року “хоча й змінювався та доповнювався в останні роки, але в цілому мав серйозні вади, і не відповідав повною мірою як новим потребам суспільства і держави, так і сучасній теорії кримінального права” [349, с. 3]. У зв'язку з цим був розроблений і 5 квітня 2001 року прийнятий Верховною Радою України новий КК України, який набув чинності з 1 вересня 2001 року.

Такий стан речей з кримінальним законом України, звичайно ж, не може не торкатися тих осіб, до яких він застосовується, тобто осіб, що вчинили злочин. Конституція України проголошує, що “особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду” [136]. При цьому, як відмічає В.Д. Іванов, будь-який злочин, перш ніж за нього особа може бути покарана, вимагає певного часу для попереднього розслідування, впродовж якого кримінальний закон може бути змінений, скасований чи доповнений [94, с. 18]. Зміна ж законодавчих приписів ставить питання про долю людини, яка вчинила злочин, про вибір закону, за яким має визначатися її доля, тобто закону, який має застосовуватися до такої особи.

Ще з давньоримських часів стали постулатами права принципи de lege lato (з точки зору чинного закону) та lex retro non agit (закон зворотної дії не має). Сьогодні вони знаходять своє відображення у найважливіших міжнародно-правових актах. Так, зокрема, частина 2 статті 11 Загальної декларації прав людини проголошує, що “ніхто не може бути засуджений на підставі скоєння будь-якого діяння або за бездіяльність, які на час їх скоєння не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом” [83, с. 7]; в частині 1 статті 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права говориться, що “ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, яке згідно з діючим на момент їх вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом не становило кримінального злочину” [195, с. 13]; частина 1 статті 7 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини встановлює, що “жодна людина не може бути обвинувачена у вчиненні кримінального злочину на підставі будь-якої дії або бездіяльності, які на час їх вчинення не становили кримінального злочину за національними законами або за міжнародним правом” [134]. Названі принципи стали також змістом статей 65 і 70 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни; статті 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів; статті 9 Американської конвенції про права людини; пункту “с”...