Державно-управлінські відносини в Україні

Сучасний вітчизняний механізм стримувань і противаг, його недоліки і перспективи їх усунення. Місце митної служби в забезпеченні національної безпеки України. Нормативно-правова складова державної політики. Оцінка сучасних ідей федералізації України.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Размещено на

ВАРІАНТ 25

План

1. Проаналізувати сучасний вітчизняний механізм стримувань і противаг, визначити його недоліки і перспективи їх усунення

2. Визначити місце митної служби в забезпеченні національної безпеки України

3. Проаналізувати нормативно-правову складову державної політики

4. Дати оцінку ідеям федералізації України

Список використаної літератури



1. Проаналізувати сучасний вітчизняний механізм стримувань і противаг, визначити його недоліки і перспективи їх усунення

У системі державно-управлінських відносин, що склалася в Україні, існують суттєві функціональні дисбаланси, які заважають створенню дієздатного механізму стримувань і противаг, а відтак і ефективному державному управлінню.

Ці дисбаланси механізму стримувань і противаг ось які:

1. Умови формування та відставки складу ряду. Конституцією України визначається суперечливий порядок формування Кабінету Міністрів, коли одна частина членів уряду (Міністр оборони, Міністр закордонних справ) призначаються Верховною Радою за поданням Президента, а інша - за поданням Прем'єр-міністра. Така норма здатна підірвати основи діяльності уряду як цілісного органу виконавчої влади. Водночас ця норма обмежує вплив Кабінету Міністрів на сферу оборони і зовнішньої політики, що, за висновками багатьох експертів, суперечить практиці демократичних країн. Як зазначається у висновках Венеціанської комісії: "Процедура внесення кандидатур та відмінності в статусі (членів) такого важливого політичного органу, як Кабінет Міністрів, викликають занепокоєння стосовно необхідної згуртованості Кабінету та реалізації його політики, особливо в умовах специфічного контексту української політичної системи, де відносини між Президентом та Прем'єр-міністром інколи стають гостро суперницькими".

У результаті новацій, внесених у Конституцію в 2004 р., виникло, образно кажучи, дві виконавчі гілки влади, коли одна частина міністрів призначається де-факто Прем'єр-міністром, інша - Президентом. До цього додається, що глави місцевих адміністрацій призначаються Президентом, але у повсякденній роботі підзвітні уряду.

Для збереження балансу стримувань і противаг для всіх членів уряду повинен існувати єдиний принцип призначення, так само як і відставки. За чинною Конституцією членів уряду, що призначені за поданням Прем'єр-міністра, можна відправити у відставку без урахування позиції Президента. Загроза одноосібного звільнення без обов'язкового отримання згоди від іншого політичного суб'єкта ставить членів Кабінету Міністрів у цілковиту залежність лише від парламентської більшості, що в українських умовах зумовлюватиме їхню "лояльність" до окремих лобістських груп народних депутатів. У висновках Національної комісії із зміцнення демократії та верховенства права стверджується, що парламентсько-президентська форма правління, обмежуючи повноваження Президента, не повинна позбавляти його можливості впливати на політичний процес. Статус Президента як глави держави надає йому право виступати вищою інстанцією в кризових ситуаціях. Нові конституційні положення, згідно з якими Кабінет Міністрів відповідальний не лише перед Верховною Радою, а й перед Президентом України (частина друга ст. 113 Конституції України) покладають на главу держави обов'язок брати участь у прийнятті відставки уряду.

На порядку денному стоїть необхідність інституційного та функціонального розмежування політичної та адміністративної складових у системі державного управління. В чинному Законі "Про Кабінет Міністрів" відсутні позиції, які б розмежовували політичні та адміністративні складові у виконавчій владі, тим самим закладаються умови для виникнення так званого феномену "парламентаризації виконавчої влади".Сьогодні актуальним також є питання щодо розвитку коаліційного принципу формування уряду, коли, зокрема, були б визначені адміністративні посади у виконавчій владі, призначення на яких не залежало б від результатів виборчих кампаній, а диктувалося виключно критеріями професіоналізму державних службовців. Це сприяло б встановленню стабільності і збереженню інституційної пам'яті в системі виконавчої влади.

2.Відсутність функціонального розподілу органів виконавчої влади та державних кампаній-монополістів. Це створює умови для конфлікту між Президентом і Прем'єр-міністром з приводу підзвітності і контролю над органами влади з особливим статусом, регуляторних органів влади та державних кампаній-монополістів. Красномовним прикладом конфлікту інтересів може слугувати історія підпорядкування НАК "Нафтогаз України". За право призначати менеджмент цієї кампанії та контролювати фінансові потоки постійно точиться боротьба між президентськими та урядовими структурами.

3.Суперечності стосовно переліку актів, якими керується уряд у своїй роботі. Ст.113 Конституції вказує, що уряд керується указами Президента, натомість ст. 116 зазначає, що актами Президента. Втім до останніх можуть входити такі форми, як доручення, розпорядження, в тому числі і не публічні, які адресуються Прем'єр-міністру і міністрам. Невизначеність цієї норми у Конституції провокує непорозуміння і конфлікти з приводу з'ясування конкретних форм співпраці президентських і урядових структур.

В Україні формується корпоративна політична система, яка дедалі перетворюється на систему закритих від впливу громадянського суспільства політичних відносин, де рішення приймаються вузьким колом політиків з метою реалізації власних корпоративних інтересів. Головною умовою корпоратизації політичної системи є чинна виборча система, яка базується на моделі "закритих" виборчих списків. За такою виборчою системою виборці позбавлені права впливати на персональний склад депутатського корпусу, який формується обмеженим колом партійних вождів та фінансовими спонсорами партій.

Для запобігання корпоратизації політики і, відповідно, встановленню дієвого балансу між партійно-груповими і суспільними інтересами необхідно, як мінімум, скасувати чинну виборчу систему і впровадити пропорційну систему, що базується на моделі "відкритих" (або регіональних) виборчих списків. За такою системою виборці зможуть безпосередньо впливати на персональний склад депутатського корпусу, а відтак і на державну політику.

4.До макрополітичних складових також необхідно віднести відсутність у Конституції визначення принципу повсюдності місцевого самоврядування та розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування і державними місцевими адміністраціями. До зазначених недоліків можна віднести також відсутність визначення засад регіонального самоврядування.

Чинне законодавство стосовно самоврядування не діє на території поза межами населених пунктів. Території між населеними пунктами перебувають під юрисдикцією місцевих державних адміністрацій. Відсутність розмежування повноважень між органами місцевого самоврядування і держадміністраціями призводить до конфліктів. Серед недоліків чинної Конституції також міжнародні експерти називають необхідність створення органів регіонального самоврядування - виконавчих комітетів районних і обласних рад, які б стали основою регіонального самоврядування.

Протиріччя, що закладені в Конституції внаслідок так званої політичної реформи стали джерелом виникнення дисбалансів у механізмі стримувань і противаг. Зазначені недоліки у розподілі повноважень гілок влади та відсутність збалансованого механізму стримувань і противаг призвели до виникнення політичної кризи у 2006-2007 рр. і стали причинами дострокового припинення повноважень Верховної Ради V скликання.

Отже, на сьогодні конституційний процес в Україні не закінчений і в подальшому політичні сили повинні повернутися до необхідності внесення змін до Конституції з метою більш чіткого визначення розподілу гілок влади і створення ефективного балансу стримувань і противаг.

Для формування ефективної системи державного управління необхідно відновити баланс стримувань і противаг між державними інститутами влади, політичними партіями, фінансово-промисловими групами і суспільством.

Проведений аналіз показав, що завдання побудови балансу стримувань і противаг існує у площині державно-управлінських відносин і в макрополітичному аспекті.

У ракурсі державно-управлінських відносин побудова балансу стримувань і противаг можлива через впровадження таких інституційних змін: а) упорядкування умов формування та відставки персонального складу уряду; б) упровадження інституціонального розмежування між політичними та адміністративними складовими в системі державного управління; в) визначення прозорого механізму реорганізації органів виконавчої влади; г) розмежування функцій формування, реалізації та контролю над впровадженням державної політики; д) визначення функціонального розподілу органів виконавчої влади та державних кампаній-монополістів; е) визначення механізму співпраці президентських та урядових структур, зокрема правого статусу актів, якими повинен керуватися уряд у своїй роботі.

У ракурсі макрополітичних проблем завдання побудови балансу стримувань і противаг можливе через впровадження таких змін у політичній системі:

а) необхідно визначити в Конституції принцип повсюдності місцевого самоврядування, а також розмежувати повноваження між органами місцевого самоврядування і державними місцевими адміністраціями. До зазначених проблем необхідно віднести завдання законодавчого обґрунтування засад регіонального самоврядування;

б) необхідно докласти максимум зусиль для зупинення корпоратизації політичної сф...