Право господарського відання і право оперативного управління як засоби здійснення права власності

Поняття і статус підприємства державної форми власності у контексті чинного законодавства України. Право господарського відання та оперативного управління як головні засоби здійснення права власності на сучасному етапі, їх законодавче підґрунтя.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

Размещено на

Право господарського відання і право оперативного управління як засоби здійснення права власності



Вступ

У вітчизняному законодавстві поняття права повного господарського відання та права оперативного управління існують як категорії речового права.

Право повного господарського відання - це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності.

Право оперативного управління визначають як таке, що фінансується за рахунок власника, особливе речове право юридичної особи (організації) володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за нею майном в межах, встановлених законодавчими актами, відповідно до цілей своєї діяльності, завдань власника і призначення майна.

Як і право повного господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності, воно більш обмежене порівняно з ним. Крім того, воно вужче, ніж право повного господарського відання. Якщо право повного господарського відання містить три правомочності - володіння, користування і розпорядження, то право оперативного управління охоплює одночасно лише дві - володіння і користування або володіння і розпорядження.

Правове питання щодо вивчення положень та нормативно-правових актів, які безпосередньо стосуються порядку здійснення права повного господарського відання та реалізації права оперативного управління є актуальними на теперішній час, оскільки дані засоби здійснення права власності з боку держави займають провідне місце в системі чинного законодавства, а отже, мають і вагоме значення в системі чинного цивільного та господарського обігу. Істотна роль суб'єктів державної власності у системі чинного законодавства й спричинила актуальність написання цієї роботи, основною метою якої є дослідження та висвітлення основних та суттєвих, на думку автора, законодавчих норм, та приписів чинного законодавста, які стосуються порядку діяльності господарюючих суб'єктів державної власності, а також порядок та способи виконання положень законодавчих норм та приписів з приводу діяльності вищеозначених суб'єктів.

При написанні даної роботи використовувалися такі методи правового регулювання:

1. Імперативний - метод владних приписів, тобто вказівка державних уповноважених органів влади на виконання тих чи інших норм, підпорядкування яким та дотримання яких є обов'язковим для суб'єкта господарювання.

2. Диспозитивний - так званий метод «узгодження» сторін, тобто спосіб, який дає можливість суб'єктам господарювання відступати від обов'язкових владних приписів, та особисто встановлювати «правила гри», тобто способи здійснення підприємницької діяльності та врегулювання спорів, якщо узгоджені сторонами правовідносини не суперечать чинному законодавству.

Теоретичне значення теми право господарського відання і право оперативного управління як засоби здійснення права власності нерозривно пов'язане з практичними діями, оскільки емпіричні дослідження вказаної теми, безпосередньо грунтуються на теоретичному базисі фундаментальних знань таких науковців як: Є.О. Суханов; М.І. Панченко; В.С. Щербина; О.М. Вінник; І. Даценко (який одночасно є й практиком у зазначеній галузі), інших спеціалістів, та вчених, які здійснюють всій безцінний внесок у дослідження вказаного питання.

Об'єктом роботи виступають правові відносини з приводу повного господарського відання і правові відносини з приводу здійснення оперативного управління суб'єктами господарювання державної форми власності. Предметом роботи є зазначені речові (майнові) права суб'єктів господарювання державної форми власності.

Важливою ознакою правового положення публічної власності є те, що її суб'єкти - носії публічної влади - володіють особливими владними повноваженнями, які дозволяють їм приймати нормативні акти, що регулюють порядок здійснення належного їм права власності. Органи державної влади встановлюють певні правила регулювання цивільно-правових відносин власності, але вступаючи в такі відносини, вони водночас зобов'язуються їх дотримуватись, тобто стають рівноправними учасниками, фактично обмежуючи своє приорітетне становище.

Виникнення майнових спорів щодо об'єктів державної та комунальної власності, що відчужуються на загальних цивільно-правових підставах, не тягне за собою можливості з боку представників держави використовувати будь-які переваги, пов'язані з особливостями правового режиму такого майна. Способи захисту права публічної власності в даному випадку вичерпуються цивільним законодавством, яке гарантує юридичну рівність сторін.



1. Поняття і статус підприємства державної форми власності у контексті чинного законодавства України

Цивільним і Господарським кодексами України, що набрали законної сили (чинності) з 1 січня 2004 року, передбачено різноманітні форми здійснення юридичними та фізичними особами господарської діяльності в Україні. Так, суб'єктами господарювання в Україні є господарські організації (юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку); громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності (ч. 2 ст. 55 ГК України).

При цьому слід зазначити, що незважаючи на активне створення останнім часом підприємств, заснованих на приватній формі власності, в Україні суб'єкти господарювання державного сектора економіки становлять значну частину в загальному обсязі всіх суб'єктів господарювання та продовжують відігравати важливу роль у національному товаровиробництві.

Відповідно до частини 2 статті 22 ГК України - суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує 50% чи становить величину, що забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів [2].

Законодавством, виділено такий вид суб'єктів господарювання державного сектора економіки, як державні підприємства. Відповідно до частини 4 статті 22 ГК України законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна [3]. Щодо державних підприємств процедура банкрутства застосовується у спеціальному порядку. Зокрема, відповідно до статті 2 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» положення цього Закону не застосовуються до юридичних осіб - казенних підприємств. Провадження у справах про банкрутство суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність, пов'язану з державною таємницею, регулюється з урахуванням особливостей, передбачених законодавством про державну таємницю [4].

Надання спеціальних прав державним підприємствам потребує чіткого визначення правового статусу підприємства державної форми власності, визначення кола підприємств, віднесених до зазначеної категорії.

Особливо актуальним є питання щодо віднесення до суб'єктів господарювання державної форми власності відкритих акціонерних товариств, частка держави у статутних фондах яких складає 100 відсотків та понад 50 відсотків.

Слід зазначити, що поняття «державне підприємство» у ГК України змінилося у порівнянні з поняттям, яке надавалося у Законі «Про підприємства в Україні» (втратив чинність у зв'язку з набранням чинності ГК України). Так, ч. 1 ст. 2 Закону «Про підприємства в Україні» було передбачено, що в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, у тому числі казенне підприємство.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 Закону України «Про підприємства в Україні», майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенного), належить йому на праві повного господарського відання.

Здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства.

Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління. Здійснюючи право оператив...