Предмет і метод політичної економії

Політекономія - суспільна наука, система знань про економічні системи, сукупність механізмів та інститутів розвитку й функціонування національного виробництва. Предмет і метод політекономії, виникнення, етапи розвитку. Економічні закони і категорії.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

1. Політекономія в системі наук

2. Виникнення та етапи розвитку політекономії

3. Предмет і метод політекономії. Економічні закони і категорії

4. Функції політекономії. Політекономія і економічна політика



1. Політекономія в системі наук

Життя людського суспільства багатогранне і різноманітне. Воно складається в першу чергу з багаточислених видів і сфер прикладання праці (рис. 1).

Размещено на

Рис. 1. Сфери прикладання праці

Вся ця діяльність здійснюється в рамках певних відносин між людьми, вимагає створення відповідних укладів суспільного життя, не може обійтися без конкретних форм державності, сім'ї, моралі, культурних традицій тощо. Як розібратися в цій різноманітності процесів, що відбуваються навколо нас, у яких ми беремо безпосередню участь? Саме на це доленосне питання дає відповідь політекономія.

Весь навколишній світ, усю світобудову вивчають різні науки, їх можна поділити на дві великі групи:

а) природознавчі - науки про закони та закономірності розвитку природи (біологія, хімія, фізика, геологія);

б) суспільні - науки про закони й закономірності розвитку суспільства (історія, філософія, юридичні науки, літературознавство й політекономія).

Отже, політекономія - це наука про суспільство. Це означає, що загальним об'єктом її вивчення є суспільство.

Але суспільних наук є багато. Що ж конкретно вивчає політекономія? Політекономія вчить, що з усієї різноманітності явищ і процесів суспільного життя слід виділити ті, які утворюють основу розвитку. А такою основою є економіка, тобто матеріальний базис суспільства.

Економіка (від грецького слова ойкономіа, де "ойкос" означає дім, господарство, а "номос" - закон, правило), в буквальному перекладі - мистецтво ведення домашнього господарства. В сучасному розумінні - це народне господарство країни (або його частина), яка включає відповідні галузі та види виробництва. Існують такі поняття, як економіка країни, регіону, області, галузі. Отже, економіка - це багатопрофільна система, яка має складну функціональну структуру. У вітчизняній і світовій економічній літературі під економічною системою прийнято розуміти сукупність механізмів та інститутів розвитку й функціонування національного виробництва. Економічна система, точніше кажучи, той чи інший її історичний або функціональний тип, визначає характер і природу соціально-політичної системи суспільства в цілому. Вона є основною детермінантою розвитку будь-якого суспільства в будь-який період його історичного розвитку. Тому результати її реформування найбільшою мірою відбиваються на характері функціонування та реформування суспільства в цілому.

У складі будь-якої економічної системи можна умовно виділити щонайменше декілька її підсистем (складових комплексів), які по відношенні до її власного змісту також можуть бути розглянуті як окремі системи рис. 2.

Функціонування наведених систем опосередковується певними механізмами, вмонтованими в ту чи іншу історичну модель організації економіки. В міру свого розвитку суспільство залежно від конкретно-історичних умов, використовувало два принципово відмінних механізми організації економіки та управління нею: централізоване (державне); децентралізоване (ринкове). Перша модель у літературі отримала назву "державний спосіб виробництва" (азіатський за Марксом). У системах цього типу координація праці окремих індивідуальних працівників здійснюється переважно поза економічними методами (адміністративними), іноді шляхом прямого примусу.

Размещено на

Рис. 2 Складові економічної системи

Товарно-грошові відносини та стимули тут носять другорядний, підпорядкований характер. Передумовою таких систем є сильний центр, роль якого бере на себе держава або інша влада, яка спроможна нав'язати суспільству свою волю. Друга модель, яку деякі дослідники називають європейською, спирається на широку господарську самостійність товаровиробників. Засобом координації праці в цих системах виступають товарно-грошові відносини та конкуренція, які нав'язують товаровиробникам певний спосіб дій. Отже, в першому випадку координатор - держава, в другому - ринок. Людство в своєму поступальному розвитку використовувало (і використовує) як першу, так і другу моделі організації економіки. Яка з них краща? Однозначної відповіді на це питання бути не може. Чому? Річ у тім, що основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних благ. А будь-яке виробництво передбачає застосування праці людей. Причому праця, яка лежить в основі виробництва, містить у собі певну двоїстість. З одного боку, вона, як процес, неминуче передбачає спілкування різних робітників, а також задоволення певних потреб суспільства. Тому вона завжди носить суспільний характер. З іншого боку, в процесі виробництва беруть участь окремі індивіди, для яких трудова діяльність виступає в першу чергу як їх особиста справа, тому одночасно будь-яка праця є приватною, індивідуальною. Отже, маємо справу з . певною роздвоєністю праці, в якій міститься внутрішня суперечність між приватним і суспільним її характером. Тобто, мова йде про те, що кожен індивідуум як приватник дбає лише про свої індивідуальні, корисливі інтереси. Це закладено в його природі. В той же час, як мікроклітина суспільства кожен індивідуум повинен виконувати свій обов'язок перед суспільством (державою), яке створює певне соціально-економічне середовище для його нормального існування. Тобто, приватна індивідуальна праця повинна якимось чином включатися в загальну систему функціонування суспільного виробництва. Тому проблема зводиться до того, щоб спонукати працівника виконувати саме ту роботу, в якій зацікавлене суспільство, до того ж виконувати її з належною інтенсивністю та якістю. Практично це може бути досягнуто двома вищезгаданими способами: безпосереднім (прямим), тобто шляхом створення централізованої системи управління, яка забезпечує доведення до працівника "команд" суспільства та контроль за їх виконанням; опосередкованим (непрямим), тобто з допомогою системи економічних стимулів, які спонукають працівників через їхні економічні інтереси діяти в напрямку вигідному для суспільства в цілому.

У процесі свого історичного розвитку людство коливається між полюсами панування централізованих і децентралізованих економічних систем. Коли централізовані (державні) системи вичерпували свої можливості й намічався регрес, суспільство шукало порятунок у системах централізованих (ринкових) і навпаки. Прикладів того історія дає нам більш ніж достатньо.

Класичними прикладами державної організації економіки є цивілізація Стародавнього Єгипту, яка склалася майже за три тисячі років до н.е., і Стародавній Китай, де у 13-12 ст. до н.е. пануючою була централізована господарська система без ринку і приватновласницьких відносин. Високого ступеня централізації економіки досягли держави інків (Південна Америка), Німеччина за часів фашизму. Централізована командно-адміністративна система існувала і в СРСР, де висока централізація економіки досягалася на основі державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва та обмеження ринкових регуляторів державними структурами.

Друга модель організації економіки була характерна для античних держав, зокрема для Стародавньої Греції й Риму, де приблизно в 8-7 ст. до н.е., поруч із жорстким централізованим управлінням працею рабів на рівні національної економіки поділ праці й зв'язки між господарствами складалися стихійно, через ринок і товарно-грошові відносини. Класичного розвитку ця модель організації економіки досягла в умовах капіталізму, господарська система якого, особливо на перших етапах, розвивалася не по лінії посилення централізму, адміністрування та створення вертикальних структур управління, а швидше по лінії розвитку горизонтальних зв'язків між самостійними товаровиробниками. А це можливо лише ч при наявності економічної самостійності товаровиробників, основою якої стала приватна власність, і широкого розвитку ринку, ринкових відносин.

Кожна з названих моделей має свої плюси та мінуси, які проявляються певною мірою залежно від того, в яких умовах вони застосовуються, яку мету ставить перед собою суспільство та як послідовно вони втілюються в життя. Але поступово, в міру того, як економіка ускладнювалася, ставала більш масштабною, протистояння державних (централізованих) методів ЇЇ регулювання й чисто ринкових (децентралізованих) ставало все гострішим, що суттєво відбивалося на темпах розвитку суспільного виробництва. І хоча ринковий механізм є могутньою рушійною силою розвитку економіки, державне її регулювання набуває все більшого значення. Причиною цього є те, що прогрес, який забезпечується суто ринковими методами, супроводжується гострими соціальними конфліктами, згладити які покликана сучасна держава, регулюючи економічні процеси.

Як же це протистояння двох протилежних методів господарювання долається в сучасних умовах? Болісний і трагічний досвід капіталізму та соціалізму в нашому столітті пропонує вирішення цього питання у вигляді оптимальності взаємодії, де держава виступає як необхідний інструмент регулювання економіки, але остання (економіка) функціонує на основі товарно-грошових відносин. Історична необхідність оптимального поєднання цих двох методів організації та управління економікою в єдиному механізмі не тільки забезпечує високу ефективність господарювання, але й об'єктивно знімає протистояння різних соціально-економічних систем: капіталізму й соціалізму. Замість проголошення апологетами старого капіталі...