Підвищення конкурентоспроможності держави як мета державного регулювання національної економіки

Регулювання національної економіки. Можливість країни в умовах ринкових відносин виробляти товари й послуги. Ефективність використання всіх економічних ресурсів і праці. Мобілізація внутрішніх чинників розвитку національної інноваційної системи.
Краткое сожержание материала:

Размещено на

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Інститут економіки та менеджменту

Реферат

з дисципліни «Національна економіка»

Тема: Підвищення конкурентоспроможності держави як мета державного регулювання національної економіки

Студента 3-го курсу

Групи ФН-31

Маркевича Д.М.

Київ 2011р.



Підвищення конкурентоспроможності держави як мета державного регулювання національної економіки

Державне регулювання національної економіки в кінцевому підсумку спрямовано на підвищення конкурентоспроможності держави.

У сучасній економічній літературі використовується рейтинговий, факторний і макроекономічний підходи до визначення національної конкурентоспроможності.

Згідно з визначеннями спеціалістів країн з розвиненою економікою національна конкурентоспроможність - це можливість країни в умовах вільних і прозорих ринкових відносин виробляти товари й послуги, що відповідають вимогам міжнародних ринків, а також підтримувати й протягом довгого часу підвищувати реальні доходи свого населення.

Таку ж позицію підтримують українські дослідники, які трактують конкурентоспроможність національної економіки як обумовлене економічними, соціальними й політичними чинниками стійке становище країни на внутрішньому й зовнішньому ринках, здатність країни виробляти товари й послуги, що відповідають міжнародним стандартам.

Сьогодні головними перешкодами на шляху забезпечення конкурентоспроможності української економіки в глобалізованому середовищі є вузькість внутрішнього ринку, фіскальна спрямованість податкової політики, відсутність стимулів інноваційно-інвестиційної діяльності, тонізація економіки, поширення корупції, недієздатність системи державного управління в межах забезпечення та захисту конкурентних переваг вітчизняних товаровиробників.

Конкурентні переваги значною мірою здобуваються шляхом утримання пільг, дотацій з державного бюджету, за рахунок дешевої робочої сили, зниженого курсу національної валюти, прямого або прихованого субсидування галузей, отримання тіньових прибутків, неефективної експлуатації природних та економічних ресурсів.

Найбільш важливі критерії конкурентоспроможності національної економіки знайшли відображення в зведеному індексі конкурентоспроможності - комплексному інтегральному показнику порівняльної конкурентоспроможності країн, який розраховується на базі комбінацій відносних величин (кількісних оцінок основних економічних індикаторів, що публікуються в офіційних виданнях, і якісних експертних оцінок). На цей час у світі сформувалися дві основні школи рейтингування національної конкурентоспроможності: лозаннська (IMD Lausanne) і гарвардсько-давоська (World Economic Forum).

Аналіз рейтингів окремих країн за індексом глобальної конкурентоспроможності свідчить про те, що найвищу позицію займають високорозвинені країни з економікою, що базується на високих технологіях та інноваціях, розвинутій інфраструктурі й бізнес-культурі, компетентному макроекономічному управлінні, якісних інституціях влади, що характеризується верховенством закону і ефективної судової системи.

За рейтингом серед 131 країни щодо глобальної конкурентоспроможності в 2007-2008 роках на першому місці - США з рейтингом 5,67, на другому Швейцарія - з 5,62, на третьому - Данія з 5,55, Росія займає 58 місце з рейтингом 4,19, а Україна - 73 місце з рейтингом 3,98.

Разом з тим слід зазначити, що позиції України поліпшилися: ще в 2005 році вона з показником 3,3 займала 84 місце з 117 країн, що аналізувалися.

Однак публікації світових рейтингів конкурентоспроможності (щодо її зростання й конкурентоспроможності бізнесу), як вважає В.Г. Бодров, мають методологічні недоліки визначення національної конкурентоспроможності шляхом простого ототожнення з конкурентоспроможністю корпорацій і фірм. Необхідно чітко розрізняти національну конкурентоспроможність як єдине, органічне ціле й конкурентоспроможність окремих корпорацій і фірм. Національна конкурентоспроможність визначається безпосередньо наявністю у країні економічного й науково-технічного потенціалу, конкурентоспроможних галузей, виробництв. Звідси випливає, що підвищення конкурентоспроможності національного господарства загалом вимагає створення відповідних соціально-економічних, правових й організаційних умов, включаючи формування конкурентоспроможних систем корпоративного й державного управління.

Практика розвинених країн світу свідчить, що основою сучасної конкурентоспроможності є інновації - техніко-технологічні, організаційні, структурні, інституціональні, які створюють конкурентні переваги й дозволяють країнам досягти певного суспільного розвитку. Процеси розроблення й впровадження того або іншого виду інновацій тісно взаємозв'язані, взаємозалежні й не можуть існувати автономно. Тому головною метою економічної політики України має стати вирішення задачі підвищення її конкурентоспроможності на інноваційних основах і створення для цього відповідних умов.

Головний показник конкурентоспроможності країни на світовому ринку - рівень ефективності використання всіх економічних ресурсів і насамперед праці. Сьогодні головними конкурентними перевагами України є:

o високий освітній рівень працездатного населення;

o розвинена мережа наукових установ, які в ряді галузей мають наукові розробки світового рівня;

o наявність великих і водночас близько взаєморозташованих запасів різноманітних природних ресурсів.

Підвищення конкурентоспроможності національної економіки потребує створення потужної рушійної сили, яка б спрямовувала й підтримувала нарощування високоефективного експортного потенціалу. Роль цієї рушійної сили має відігравати інноваційно-інвестиційний процес, що постійно поєднується, синхронізується з розвитком інтеграційних і соціальних перетворень.

У сучасних умовах з трьох груп чинників формування конкурентних переваг (ресурсних, операційних, стратегічних) найбільш важливими є стратегічні. Тому визначена й послідовна реалізація пріоритетів довгострокового розвитку національної економіки є одним з найбільш важливих чинників підвищення її глобальної конкурентоспроможності. Тут перш за все при розробленні концепції стратегічного розвитку країни слід ураховувати інформаційно-технологічні, фінансово-економічні й соціальні чинники.

Однак аналіз статистичних даних свідчить, що порівняно з більшістю розвинених країн Україна не використовує в повному обсязі інноваційні чинники зростання. В країні до цього часу не створено умови для відповідного фінансування розвитку науки і освіти, стимулювання інвестицій в технологічні новації. Зараз вартість наукоємних технологій, комп'ютерного програмного забезпечення, ліцензій, патентів в національному багатстві України становить лише 0,1%.

Конкурентоспроможність України до цього часу визначається традиційними галузями, конкурентоспроможність яких базується на порівняльних факторних перевагах, у тому числі на дешевій робочій силі.

Задача підвищення конкурентоспроможності національної економіки України не може бути вирішена без мобілізації внутрішніх чинників розвитку національної інноваційної системи. Розвиток інноваційної економіки є закономірною реакцією на вимоги ринку й виклики глобалізації, що зачіпає системні основи національного господарства. Прогресивні структурні зрушення повинні мати системний характер і втілюватися в цілісній інноваційній політиці, пов'язаній з дієвим державним стимулюванням прогресивної структурної перебудови національного господарського комплексу з урахуванням всесвітніх тенденцій науково-технічного розвитку, органічного співвідношення політичних, економічних, інституціональних, соціально-психологічних і культурних чинників інноваційної динаміки.

Важливість рішення поставленого завдання виходить з того, що ринковий механізм і державне регулювання по-різному впливають на науково-технічний розвиток країни.

Залежно від ролі держави в науково-технічній сфері виділяють дві основні моделі інноваційного розвитку:

o індустріальну (перевага віддається ринковим регуляторам при пасивній ролі держави);

o постіндустріальну (активна роль держави, держзамовлення на науково-дослідні й конструкторські розробки).

За допомогою ринкового механізму регулювання НТП можна вирішувати проблеми лише в обмежених, локальних масштабах, якщо це гарантує одержання прибутку й переваги в конкуренції й забезпечує швидку окупність.

Державний механізм регулювання НТП вирішує протиріччя між об'єктивною потребою суспільного прогресу завдяки НТП і тими процесами, якими супроводжується впровадження результатів НТП.

Ці протиріччя вирішуються завдяки таким умовам:

- державні регулятори НТП забезпечують високий науково-технічний рівень усього суспільного виробництва;

- впровадження досягнень НТП здійснюється в умовах неплатоспроможного попиту;

- впровадження досягнень НТП використовується в інтересах держави;

- впровадження досягнень НТП потребує значних ресурсів і довгостроковості.

Досягнення цілей і реалізація завдань науково-технічної політики здійснюється державою за допомогою методів, які за їх впливом на науково-технічний розвиток економіки поділяють на прямі й непрямі.