Більша частина мешканців, включно з дітьми і старими, була віддана на поталу двадцяти-тридцятиградусній холоднечі. Чи була ця катастрофа несподіваною?

Можливо, якщо говорити про конкретне місто. Не дуже, якщо мати на увазі міста України взагалі. Мережі тепло-, водоподопостачання, каналізації – це складні технічні системи, що потребують обслуговування.

Трубопроводи, перебуваючи в землі, під впливом агресивних середовищ поступово іржавіють, руйнуються і потребують ремонтів, періодичних замін труб, запірної арматури та інших елементів. А для цього необхідні кошти.

Утримання мереж відбувається за рахунок плати, отриманої від споживачів за всі надані послуги. При цьому тарифи на послуги мають відповідати витратам на їх надання, включно з часткою на амортизацію систем.

За цих умов мережі утримуються в належному стані і катастрофи, подібні алчевській, стають маловірогідними. Що ж відбувається насправді?

Протягом останніх років п’ятнадцяти в комунальному господарстві міст існує криза неплатежів, і, крім того, тарифи на комунальні послуги залишаються значно меншими за економічно обґрунтовані.

Значна частина населення, а особливо чомусь на Донбасі, припинила платити за послуги, посилаючись на недостатні доходи.

Протягом тривалого часу отримані платежі за надані послуги в більшості міст не перевищували 25% від суми виставлених рахунків, а в деяких містах Донбасу (як пріснопам’ятний Суходольськ) навіть 10%.

Держава теж не дуже дисципліновано компенсувала підприємствам витрати на послуги отримувачам субсидій.

Органи влади національного рівня (парламент, уряд, президент) постійно втручалися в тарифну політику міст та комунальних підприємств, забороняючи їм приводити тарифи на тепло, воду, каналізацію у відповідність з економічними реаліями.

Можна згадати й різні спроби Києва списати комунальні борги населення, жодним чином не компенсуючи цих втрат комунальникам.

Таким чином, комунальники, обслуговуючи мережі, тривалий час оперували коштами, в декілька разів меншими за необхідні.

Відповідно в стільки ж разів меншими за необхідні були й обсяги виконаних ними робіт, що не могло не відображатися на стані мереж.

Протягом всього цього часу останні неухильно руйнувалися. Грізні катастрофи ставали все більш невідворотними..

Перший серйозний дзвінок пролунав у червні 2003 року. У вже згаданому Суходольську, що на Луганщині, вкрай диряві труби водогону засмоктали фекалії з сусідніх так само дирявих труб каналізації і в місті спалахнула масова епідемія гепатиту.

Виявилося, що тамтешній водогін вже зовсім непридатний до експлуатації і необхідні величезні капітальні вкладення для його відновлення.

До Суходольська виїхав тодішній прем’єр-міністр Янукович. Уряд виділив мільйони гривень для відновлення зруйнованої інфраструктури.

Але необхідних висновків і справді ефективних заходів для обмеження руйнації комунальних мереж у містах України зроблено не було.